Ефект Франчески (Частина 2)

Ефект Франчески (Частина 2)

Поки всі приречено скидали свій одяг, Франческа підійшла ближче до есесівців і почала роздягатися так, як це роблять стриптизерки. Охоронці не чекали такого повороту подій і зависли, роззявивши роти. Ну, а далі сталося те, чого ніхто не міг очікувати, окрім неї самої. Вона кинула в обличчя найближчому охоронцеві свій одяг, вихопила його зброю і відразу відкрила вогонь по есесівцях. Вона встигла вкласти Йозефа Шиллінгера та Вільгельма Еммеріха, але це ще не все.

Щойно вона почала стріляти, решта жінок кинулися на інших охоронців і влаштували їм незабутнє шоу. Через те що, крім рук і зубів, у них нічого не було, вони діяли ними. У результаті з одного охоронця живцем здерли скальп, а іншому – відірвали або відкусили носа. Це була невелика і остання їхня перемога. Згодом роздягальню розстріляли з кулеметів і закидали гранатами. Всі загинули. Це був їхній останній день, 23 жовтня 1943 року.

Усе це до того, що поки є хоча б найменша можливість, можна діяти, а можна змиритися і опустити руки. Можна дати бій, хай і останній, а можна все життя скиглити і шукати винних у твоїй слабкості, лінощах або в чомусь такому, що тебе перетворило на «тварь дрожащую», яка втратила себе і зрівнялася з тваринами. Це стосується як однієї окремої людини, так і групи людей чи цілого народу або через брак такого – населення цілої країни. Якщо вирішив робити – роби, якщо не наважився, то хоча б не стогни і не шукай винних у тому, що хтось зміг, а ти – ні.

У підсумку виходить, що ті, що роблять і тягнуть на собі цей світ, – небагатослівні, і часто ми дізнаємося про те, що люди змогли зробити, тільки з волі випадку, і навіть не від них, а від когось, хто став свідком цього. Зате скигління – хоч греблю гати. На всякий смак і сорт. Його настільки багато, що може здатися, що воно і є суттю цього життя. Але ні, у певні моменти скиглії замовкають, і в цій тиші можна почути або побачити те, що роблять гідні люди.

Хто знав про історію Франчески Манн, тільки чесно? Або як багато ми знаємо про тих, хто просто зараз робить щось подібне десь на лінії фронту, а хтось – у тилу? Що ми знаємо про ті плечі, на яких зараз тільки й тримається Україна, та й не лише Україна? Натомість ми чуємо і бачимо інших та інше, що не має до цього жодного стосунку. Наприклад, нещодавно Мережу заповнили фото якихось гігантських складів вкраденої гуманітарки. А це ж не перший випадок саме з гуманітаркою. Щойно пройшов сюжет про військкома з Одеси, який кілька місяців тому в Іспанії купив собі віллу за три мільйони та офіс за два мільйони і туди дружині відправив «Мерседес», який в Україну було передано як гуманітарну допомогу. І знову – тиша. А ми ж пам’ятаємо, що саме товариша Єрмака янелох призначив відповідальним за координацію гуманітарної допомоги. Але якщо він відповідальний, то повинен відповідати й за це чи ні? Чи він не відповідальний? Єрмак поводиться як міністр оборони, як міністр закордонних справ і як ще хтось, і що найцікавіше – скрізь, де він відповідальний, – розвал і бардак. Немає жодного напряму, яким би він займався, де не відбувався б розвал і де не панувала б замежна корупція.

А ми ж пам’ятаємо, як зелені говорили про те, що якщо їхні обранці зроблять щось не те, то вони… І що? А у відповідь – те саме скигління. Тільки його й чути, а хтось вибиває, тягне, завозить, постачає і робить це мовчки, як це зробила Франческа Манн, про яку ніхто б і не дізнався, якби педантичні німці не зафіксували суть інциденту на папері. Отак воно було, є і буде. І чекати на інше – немає сенсу, ми живемо тут і зараз.