У наступні роки ця концепція не надто змінювалася, а наприкінці 80-х – на початку 90-х виник зворотний рух, коли те, що арештант працював на систему, взагалі не розглядалося як можливий варіант, і навпаки, бандити стали настільки багатими і могутніми, що тримали табори разом з їхнім персоналом у жорстких рамках. Здавалося, що маятник повністю пішов до своєї іншої крайньої точки. Але у федерації знову повернувся авторитаризм, і силові структури поступово відновили свої позиції, а останні років 10–15 стали виникати спеціальні табори, в яких «ламають» блатних.
Здавалося, що колишнє протистояння не просто відродиться, а набуде якихось нових форм, але все пішло якимось дивним і навіть сюрреалістичним чином. Недарма кажуть, що історія має властивість повторюватися у вигляді фарсу, і через 70 років вона повернулася саме у вигляді фарсу. Так, знову йде війна, але минулого разу в сухому залишку війна опинилася на власній землі й мала оборонний характер. Більшість зеків пішли не змивати свої старі гріхи, а воювати за свою землю, бо не бажали стежити за війною з таборів. А тут війна відверто загарбницька, на чужій території, але все в тих самих «штрафбатах» з їхніми «м’ясротами».
Але це вже в самому підсумку, а до цього трапилася ще й сюрреалістична передісторія. На відміну від тих, уже зовсім далеких подій, клич кинула не держава, а приватний компанієць Пригожин. Його не просто пустили на територію режимних об’єктів, якими є табори, а й дали прямо спілкуватися з зеками. А ті, хто перебуває в місцях позбавлення волі, суворо обмежений у можливостях спілкуватися з кимось, окрім табірного начальства. Ну, а щоб хтось зібрав ось такий мітинг із промовами про війну – це просто уявити було неможливо.
І тут цікаве те, що Пригожин заїжджав не на одну зону, а їздив ними зі своїми агітаційними промовами, як артист із гастролями. Це до того, що якби братва вважала це за щось образливе і провокаційне, то вже у другому таборі його зустрів би повний бойкот. Арештантська пошта працює швидко та чітко, і зона отримала б відповідний «прогін». Та нічого такого не сталося. Але ж виходить, що приватна особа, навіть не держава, прямо запропонувала зекам «зс*читися», і жодної протидії цьому не виникло. Тобто події розгорнулися протилежно до того, як це було 80 років тому, під час тієї війни.
Але й це ще не все. Ми не маємо прямих доказів того, що свої дев’ять років Зе Ка Пригожин відтягнув добре. Принаймні, були публічні заяви колишніх арештантів, які сиділи з Пригожиним на одній зоні і прямо вказали на те, ким він був у цей час. Скажімо так, за їхніми словами, він не був братом і навіть мужиком, а жив поверхом нижче. Таке заявляли люди, які робили це з відкритим обличчям і називали себе на ім’я та арештантське поганяло. І, між іншим, ніхто також публічно цього так і не спростував.
А якщо так, то виходить, що арештанти пішли воювати не за покликом серця і закликом держави, як це було першого разу, а піддавшись промовам людини, зарахованої до найнижчої касти, що залишається тавром на все життя. Словом, це виглядає навіть не як фарс, а як та комедія про бар «Блакитна устриця». І тут виникає запитання: як на зони повернуться ті, хто пішов за цим діячем? Ким вони тепер там стануть? Адже за набагато менше минулого разу просто розгорнулася натуральна табірна війна, а тепер як? Чи Володимирський централ – це було просто, щоб «романтику» розганяти? У будь-якому випадку, цей фарс виглядає вже так:
Можливо, там фальшиве вже все, починаючи від підборів на туфлях путіна і закінчуючи цим. Скоро побачимо.
Сказати відверто, суперечності не бачу. В першому випадку паразити пішли захищати тих, на кому вони зазвичай паразитують — грабують, обкрадають, ґвалтують тощо. У другому же — вони не пішли захищати своїх звичайних жертв: вони пішли грабувати, обкрадати, ґвалтувати нових жертв, нікого при цьому не захищаючи.