Уперше опубліковано: 20.11.2022
Авторка перекладу: Світлана
У пошуках розуміння того, що являє собою путінська федерація, довелося покопатися в різних темах, і загалом відповідей знайшлося безліч, від латентної корупції до якихось дивних конструкцій, нещодавно висловлених папою Франциском, – «демілітаризації сердець». Але кожен із цих аргументів не працює в режимі «майстер-ключа», і якщо в одній конкретній ситуації він може пояснити цю реакцію, то в іншій – явно не підходить, а результат виходить однаковим.
Тому довелося шукати якийсь простий і однозначно – універсальний аргумент, що підходить для пояснення приглушеної, а часто і неадекватної реакції у виконанні різноманітних персонажів. У результаті ми знайшли кандидата на відмичку, але наскільки це пояснення виявилося справді універсальним, кожен може вирішити самостійно. Для того щоб оцінити цей феномен, ми пропонуємо пригадати шматочок не такої вже й давньої історії.
Після Першої світової війни у Європі діяв дуумвірат переможців – Франції та Великої Британії. Власне, глобальна війна завжди несе нові реалії світоустрою, і це закінчення війни не стало винятком. Очевидними та безумовними переможцями цієї бійки стали Франція, Велика Британія та США. Але Штати підключилися до війни лише на фінальному етапі, замістивши собою у стані союзників росію, що вибула з ганьбою, і цей вступ у війну став вирішальним чинником для її негайного закінчення та капітуляції Німеччини.
І ось настав період підбиття підсумків цієї війни, де Штати вмили руки. Головним чином на це рішення вплинув не час, коли Америка вступила в цю війну, а те, що вона діяла всупереч доктрині Монро, яка на сторіччя стала Біблією зовнішньої політики США. Її вважають базою американського ізоляціонізму, відлуння якого помітні й досі у виконанні Дональда Трампа. Ця доктрина окреслювала коло інтересів США виключно Західною півкулею та містила однозначну вказівку на те, що європейські справи Америку не повинні стосуватися взагалі.
Викликано це було тим, що самі Штати досить довго і кровопролитно боролися з Великою Британією, яка намагалася відновити колоніальний статус земель, що склали основу Штатів, і плюс до того, в Лондоні чудово розуміли, що США є прикладом успішної боротьби колоній з метрополією. А з урахуванням того що Велика Британія у першій чверті 19 століття була найбільшою в історії імперією, над територією якої не заходило сонце, питання підпорядкування колоній стояло вкрай актуально. Будь-які заворушення в них вели до суттєвих економічних збитків, і тому приклад успішного звільнення США від колоніальної залежності був для Британії чимось на кшталт небезпечного прецеденту.
Проте Штатам вдалося відстояти свою незалежність, хоч і дорогою ціною, бо англійці змогли досягти співпраці з місцевими індіанцями, які стали основною частиною піхоти у війні зі Штатами. Навіть після того як Британія вирішила плюнути на сухопутну війну та обмежитись морською блокадою, індіанці ще довго продовжували воювати за інерцією. Тому коли хтось влаштовує плач по корінному населенню Америки, він явно не каже про те, з чого почалася тотальна війна індіанців та американців.
(Далі буде)