Уперше опубліковано: 29.06.2023
Авторка перекладу: Світлана
Приблизно в цей час 70 років тому в совку набрала обертів потужна амністія, оголошена 27 березня. За різними даними, з таборів повернулося від 1,2 до 1,3 мільйона людей, і тоді на волі дізналися багато «цікавого» про те, що там діялося за всі роки сталінських репресій. Ті нечисленні, хто зважився розповідати все, як є, без купюр і прикрашання, все одно не могли знати ні справжніх масштабів цього жахіття, ні найбільш похмурих її сторінок, коли в окремих сценах не виживав ніхто, а якщо й виживав, то з повністю поламаною психікою, і його розповіді про замежну дикість, що коїлася там, сприймалися як марення божевільного.
Утім, практично всі розповідали про те, що в проміжку між закінченням війни та амністією відбулася ще масштабніша дикість, яка отримала назву «с*чі війни». Напевно, всі в курсі, що це таке, а для тих, хто про це дізнався щойно, коротко пояснимо сенс того, що забрало тисячі життів уже не від пресу системи, а в арештантських усобицях. Для цього зробимо невеликий відступ.
В арештантському середовищі до останнього часу вважалося западлом співпрацювати з державною системою, бо в місцях позбавлення волі вона формалізується або через «режимників», або через «оперів», тобто персонал, який займається підтриманням потрібного порядку в таборі. Якась взаємодія допускалася, але вона завжди мала суто обмежений характер, і лише в тому випадку, якщо вона йшла на користь спільній справі. Але якщо хтось це співробітництво робив постійним, то потрапляв у розряд стукачів, або тих самих с*к. Зрозуміло, що вони діяли на шкоду братві, і залежно від обсягу цієї шкоди, з ними могли розправитися найжорстокішим чином. Цей постулат був непорушним аж до Другої світової війни.
Тоді уряд вирішив, що з числа ув’язнених можна сформувати штурмові підрозділи і кинути їх у саме пекло без ліку. Тим, хто виживе, обіцяли списати їхні злочинні справи, бо вони змили їх своєю кров’ю. І треба зауважити, що охочих піти виявилося досить багато навіть із братви. Проте урки справедливо вирішили, що кожен вільний чинити як хоче, але навіть таку форму співпраці з владою буде розцінено як відмову від арештантських понять та однозначний хрест на позитивному арештантському статусі.
Утім, це мало кого зупинило, і зеки пішли на фронт у штрафбати. Більша їх частина полягла в боях, бо саме цей контингент витрачався нещадно й без огляду. Але ось війна закінчилася, і ті, хто «змив кров’ю», повернулися до мирного життя, а воно виявилося набагато голоднішим і безпросвітнішим, ніж довоєнне, і багато хто повернувся до того, чим вони займалися до війни. Зрозуміло, що їх почали відловлювати, судити і знову відправляти до таборів. Але там, за арештантськими поняттями, вони відразу визначалися як «с*ки», з усіма відповідними наслідками.
Проте багато з них пройшли таке пекло, що мало хто з присутніх міг це уявити. Словом, у різних місцях почалися криваві сутички між порядною та розвінчаною братвою, і зрештою ця війна набрала таких обертів, що в деяких місцях доводилося викликати армійське підкріплення і валити вже всіх без розбору. В результаті «правильна братва» таки передушила «с*к», і для всіх арештантів це стало уроком.
(Далі буде)