Прагнення до незалежності, яке демонстрували поляки весь час окупації, незважаючи на репресії та жорстоке придушення повстань зі стратами, розстрілами та іншими речами, які завжди були на расєї, привели до того, що виникло розуміння того, що локальні повстання не можуть призвести до позитивних результатів, і наприкінці 1862 року сили національного опору дійшли висновку про те, що треба намагатися піднімати повстання відразу на великій території.
Через те що до складу майбутніх повстанців входило досить велике число людей з гарною освітою, то деякі з них були знайомі з працею фон Клаузевіца «Про війну», де у 26-му розділі своєї 6-ї книги, яку він так і назвав – «Народне повстання», теоретик описав особливості цього виду боротьби, відкриваючи опис такими словами: «Народне повстання є цивілізованим явищем дев’ятнадцятого століття в цивілізованій Європі».
Старий воїн звернув увагу на те, що повстання не повинно мати форми прямого та рішучого протистояння регулярним силам режиму. Цей постулат виходить із того, що регулярна армія або сили правопорядку завжди матимуть перевагу в озброєннях, постачанні, а також будуть організовані краще, ніж повстанці. Крім того, вони матимуть кращу поінформованість про стан справ повстанців, тому що на регулярну армію працюватиме агентура, яка, безумовно, постачатиме всі відомості, що необхідні для успішного придушення повстання.
Очевидно, що на це неможливо вплинути якимось рішучим чином, а тому боротьба повинна мати розмитий, як тепер називають – партизанський характер. У жодному разі не можна боротися з ядром регулярних сил, а треба відкушувати від них ті частини, які є змога відкусити. Водночас слід ухилятися від прямих зіткнень та відходити за будь-якої небезпеки лобового бою. При цьому фон Клаузевіц стверджував, що повстанці мають перевагу в тому, що вони не прив’язані до певних гарнізонів чи конкретних локацій і тому можуть піднімати боротьбу одночасно в кількох місцях так, щоб регулярні сили не могли зосередитися на певному напрямку.
На його думку, якщо вдасться організувати саме такий формат боротьби, то рано чи пізно вдасться розгромити або невеликий загін ворога, або гарнізон, і таким чином оволодіти зброєю. Зрозуміло, що й самим треба мати бодай мізер зброї для того, щоб із чогось починати. Але суть теорії зводилася до того, що треба свої слабкі сторони обернути на сильні, а силу противника повернути проти нього самого просто тим, що не давати йому вести бойові дії так, як він звик, одночасно завдаючи коротких, але болючих ударів. Зараз це називають тактикою тисячі порізів. Саме цю теорію повстанці взяли на озброєння, і розпочалася підготовка до спільного виступу одразу в більшості окупованих територій. Основними перевагами, якими мали скористатися повстанці, були раптовість та одночасність початку бойових дій.
Наприкінці 1862 року загальне керівництво повстанням узяв на себе маркграф Александр Вєлопольський, але тут треба розуміти, що це керівництво не мало військового наповнення, бо сама суть повстання полягала в тому, що конкретні бойові дії мали виконуватися під керівництвом місцевих польових командирів, які з початком бійки навряд чи могли стійко комунікувати як з формальним керівником повстання, так і між окремими підрозділами. З одного боку, відсутність координації мала свої слабкі сторони, але вона ж і позбавляла силові структури можливості покінчити з повстанням одним ударом.
(Далі буде)