Буквально нещодавно довелося спілкуватися з білорусами. Не з тими, що воюють уже майже в бригаді імені Кастуся Калиновського, а з тими, що люблять розповідати про те, як їх пригнічують, а вони – «крєпчають», і що грішно сміятися з убогих. Адже їхню країну не просто осідлала диктатура, на становлення якої вони спокійно дивилися добрі два десятки років, доки вона не зміцніла, і не тільки на їхніх очах диктатор зробив з країни підстилку путіну, а й прирівняв цю країну до агресора, з території якої той вліз до нас зі зброєю і намагається зробити це ще раз, причому вже вмазавши в кров армію БРСР. Але тепер вони знайшли собі нове виправдання.
Вони кажуть, що їх окупували, а вони знову – «крєпчають», тому що… і далі за тим самим коротким і ганебним списком. Але якщо вас окупували, ви повинні виглядати як окуповані і хоч якось це позначити. Коли настане час запитань про те, чому вони мовчали, напевно, розкажуть про те, що в цей момент у них був зайнятий рот. Вони в нього їли. Але найцікавішим виправданням власної імпотенції та імпотенції величезного населення, яке імітує опозиційність так, як повія імітує глибоке задоволення, виявилося таке.
Вже не називатиму прізвище цього публічного «опозиціонера», бо всі вони мазані одним миром, але, принаймні, він хоча б явно не відіграє кремлівську карту, хоча у виправдання грає неодмінно. Так от, він сказав, що при диктатурах повстань не буває і опору – теж. Ну що ж, вважатимемо, що за Сталіна диктатури не було, і нехай залишиться на його совісті те, що він не помітив не просто опору режиму, а тривалого та озброєного, і такого, що комуністів аж трясло. Гадаю, що чеченці теж знайшли б що йому сказати, причому – неодноразово, а ми перейдемо до сторінки історії, про яку доводилося чути, але не про той ракурс, який актуальний просто зараз.
Скажу чесно, мені навряд чи спало б на думку занурюватися у спеціальне дослідження цієї теми, і тому свої уривчасті знання про ті події я підкріплюю даними, які зібрав польський колега Артур Ягнежа. У нього все викладено по поличках, і охочі можуть самостійно ознайомитися з текстом його статті, а ми дамо її вільний переказ зі своїми коментарями, поясненнями та додаваннями. Але перш ніж перейти до теми, просто нагадаю про те, що Польща лише почала відновлювати свою державність у ході правління Наполеона Бонапарта, який успішно роздавав люлів коаліції країн, що якраз і були тими окупантами, які роздерли Польщу, – Австрії, Пруссії та росії, але після остаточної поразки в битві під Ватерлоо Польщу знову окупували все ті ж самі країни, а нас цікавить те, що відбувалося пізніше.
Скажімо так, та частина Польщі, яка потрапила під російську окупацію, не була подарунком, і там постійно спалахували повстання, які часто переходили у криваві битви. Причому в цьому випадку йдеться про події, які відбувалися не просто за диктатури, а за монархії. Простіше кажучи, правитель країни-окупанта не силою захопив і утримував владу, а для населення його імперії в нього було божественне джерело влади. Тобто незаперечність авторитету царя-імператора була безсумнівно вищою, ніж у диктатора, з усіма відповідними наслідками.
(Далі буде)