Уперше опубліковано: 10.04.2023
Авторка перекладу: Світлана
Не тільки ми, а й дуже багато спостерігачів вказують, що якщо тільки війна втрачає ознаки бліцкригу і переходить у тривалу епопею, її вже називають війною ресурсів. Але майже завжди під цим мається на увазі те, скільки й чого може випустити промисловість протиборчих сторін, а це лише частина картини. Справді, якщо все те, що випускала промисловість США, порівняти з можливостями виробництва в Японії, то остання мала просто за кілька місяців бути розбитою, але цього не сталося.
Більш ранні приклади говорять про те саме. Наприклад, військова промисловість Чехословаччини у 1938 році була порівнянна з німецькою, як і армія, але вона здалася без бою. А трохи згодом Франція, у якої сукупні потужності оборонної промисловості перевищували те, що було в Рейху, зазнала нищівної поразки внаслідок «шеститижневої війни».
Окрім інших чинників, які, безумовно, впливають на перебіг бойових дій, важливою є наявність тих самих ресурсів у потрібному обсязі в певному місці та в чітко відведений час. Тільки в такому разі війська можуть показати те, на що вони здатні. А все це забезпечують служби тилу або, як це зараз називається, – логістика. До речі, логістичні можливості збройних сил прямо і безпосередньо впливають на бойове планування операцій. Без розуміння того, якими темпами можна постачати воюючі групи військ, будь-яке планування втрачає всякий сенс, адже без боєприпасів, транспорту, продуктів харчування, медицини тощо неможливо спланувати дії навіть на коротку перспективу, не кажучи вже про масштаби оперативного плану.
Ба більше, самі логістичні шляхи часто стають предметом планування бойових операцій. Напевно, найбарвистішим прикладом цього є Середземноморська та Північноафриканська операції, які вела Велика Британія на морі й на суші в 1940–1941 роках. Гітлер відчайдушно бажав перерізати шляхи постачання Британії з азіатських колоній, насамперед – з Індії, а зробити це можна було, лише перекривши прохід суден Середземним морем і навколо Африки.
Ми вже докладно писали, що, крім усього іншого, генеральний штаб сухопутних військ Рейху під командуванням Франца Гальдера детально розробив оперативний план окупації Іспанії. А все тому, що генерал Франко відмовився атакувати британські сили в Гібралтарі і навіть надати німецьким військам прохід своєю територією до Гібралтару.
Ну, а операція у Північній Африці, якою керував один із найталановитіших полководців Гітлера – Ервін Роммель, мала програму мінімум і максимум. У мінімальній конфігурації війська Африканського корпусу повинні були вийти до Суецького каналу і зупинити потік вантажів, що йдуть до Британії з колоній, а максимальний варіант передбачав вихід африканських військ до нафтових полів у Персії, де вони мали зустрітися з військами, що йдуть із півночі, через Баку.
Крім того, італійський флот у Середземному морі мав перегородити шлях британським караванам до того, як вдалося б захопити Суец. А самі англійці розгромили французький флот в алжирському Мерс-ель-Кабірі, який відмовився перейти на бік союзників або самоліквідуватися. Це було зроблено тому, що потужності вішістського угруповання флоту було цілком достатньо для того, щоб блокувати Гібралтар. Цей флот був потужнішим за італійський, а у німців там майже нічого не було, і тому французький флот був частково виведено з ладу, а частково – потоплено або знищено.
(Далі буде)