Два стільці (Частина 3)

Скрєпа ця проявлялася настільки часто, що сумніватися в її надуманості немає жодних причин. Населення цієї країни любить грабувати. Щойно виникає ця можливість, воно грабує самовіддано і без зупинки. Знаменитий штурм Казані 1552 року у виконанні Івана 4 увійшов в історію як один із прикладів жахливих пограбувань, насильства та знищення місцевого населення. Це росіяни називають подію «Взяттям Казані», а взагалі цей епізод історії давно відомий під назвою «Казанська різанина».

І далі – безліч прикладів, включаючи розграбування москви самими ж жителями москви та передмість у 1812 році, коли звідти втекли армія Кутузова і чиновники під проводом князя Растопчина, який до того ж влаштував там величезну пожежу. Так було у «звільненій» Європі 1945 року, у Грузії 2008, Україні 2014 та Сирії 2015. Але тотальний грабіж упродовж кількох років почався у 1917 році. Ось коли нутро росіян полізло, як фекалії з сільського сортиру, в який кинули кілограмову пачку дріжджів.

Це – важливий момент, бо він показує один зі способів утилізації безумовно накопиченої заздрості, вже сконвертованої у відкладене насильство. Загалом цих способів два. Перший – влаштувати конвеєр перманентних страт. Тоді населення не має сумнівів у силі влади. А тим більше коли влада дозволяє населенню страчувати, нехай і не огульно, а вибірково, але все ж таки – на свій смак. Кожен росіянин бачить себе одним із учасників розстрільного відділення, що ретельно вицілює серце чи око жертви зі своєї гвинтівки. Це не менш улюблене заняття росіян нарівні з грабежами. Недарма ця погань (та й деяка наша) виряджається у форму НКВС.

Вони бачать себе не тими, хто охороняє спецоб’єкт або гортає стоси документів, намагаючись знайти слід шпигуна, а саме тими, хто стоїть біля розстрільної ями в образі ката. Другий спосіб звільнення від заздрості, як це не дивно, – той самий, але з іншого боку мізансцени. Табори, етапи, столипінські вагони, лісоповал та інше у росіян асоціюються з порядком. У них існує думка, що «на зоні» більше порядку, що там урізаний до мінімуму набір правил, яких легко дотримуватись. Звідси така любов до тюремної романтики, «шансону» з його Володимирським централом та іншими симфонічними творами.

Тобто коли путін остаточно зрозуміє, що на стільці з написом «Європа» йому вже точно не всидіти, то залишиться інший стілець – із кров’ю, брудом і трупами, бо іншого не дано. У якийсь момент вибір стане зовсім іншим. Або самому рубати голову і пускати в топку власне населення, або за найменшої нагоди воно кинеться грабувати, різати і ґвалтувати, і передусім – друзів та соратників путіна, які не встигли змитися в інші юрисдикції, а його самого можуть піддати процедурі «а-ля Муаммар». Адже той теж був упевнений у повному контролі над країною і медитував над резервною світовою валютою, виготовленою не з паперу, а з золота. Але де ж тепер Муаммар?

Тому росіянам треба обов’язково обрати путіна на черговий строк. І ще треба остаточно порвати з умовностями Західного світу, одним із останніх проявів яких є мораторій на смертну кару. Щойно дідусь вова вирішить, що на Захід шлях закрито остаточно, в нього не залишиться вибору і доведеться змінювати тональність спілкування з населенням. Хотіли Івана чи Йосипа у правителі? Ну що ж, усе може бути.

У будь-якому випадку, путін ще сидить на двох стільцях, і вже на чотири роки в його особі рф пересиділа Україну. Але як не крути, а цей час уже добігає свого логічного завершення.