Життя за царя (Частина 2)

Але тут слід враховувати важливий момент. Ще з далеких совкових часів апаратні ігри, що діють за своїми правилами і не мають нічого спільного із законом, передбачали застосування набору негласних правил, які часто не мають нічого спільного зі здоровим глуздом. Коли треба було знайти особу, винну в якомусь провалі, дія відбувалася за принципом «з’ясувати як слід і покарати абикого». Тобто, ті, хто потрапляв під роздачу, найчастіше не мали або майже не мали відношення до заходу, який призвів до негативних наслідків.

І між іншим, це саме правило було не плодом якоїсь дурної примхи, а вписувалося в суміжні норми та правила, ніким не формалізовані та невідомі широкому загалу. Так, якщо взятися за розслідування інциденту серйозно, хоч і поза формальними правилами, то розслідування майже гарантовано виходило на його ініціаторів, тобто — на самих себе. З цієї причини треба було просто призначити винного і спитати з нього «за всією суворістю». Тож не факт, що генерал, який пішов вперед ногами, якраз і був тим зловмисником, який розповів царю «за Куп’янськ».

Ну а зовсім продумані діячі кажуть про те, що добре було б вирахувати і ліквідувати того, хто завдає царю зовсім уже тотальної шкоди, підштовхуючи його розповідати про Рюрика. Причому, вони вважають диверсією те, що прутін такі речі розповідає іноземним гостям, чим дає привід вважати його клінічним ідіотом і, відповідно, поводитися з курником так, ніби ним править повністю свихнутий півень. Багато хто каже про те, що ось ці маразматичні промови коштували курнику санкцій, заарештованих активів та іншого просто тому, що царя вважають придуркуватим дідом, у якого з мізками вже зовсім погано.

А це ж — не так. Цар ще сильний і міг би ще багато чого накоїти, але ось ці дурні промови з найрізноманітніших приводів псують усю гру. Тому бажано вирахувати і нейтралізувати всіх причетних до такого потворного інформування фюрера. Заодно під цей шум можна пустити під ніж не лише того генерала, який наклав на себе руки, а й інших, явно нехороших товаришів.

Мальчіш-Плохіш

Одним із таких явно нехороших і неприємних товаришів, за горло якого хотіли б потриматися дуже багато мешканців курника, безумовно, є вівцефіл, академік з частини «кібеніматики», генерал і просто Дон-Дон — Нарзан Кефіров. Як відомо, згідно з текстом «писання», він возлюбив першого руського свого ще у 16 років, і тому майже всі «руські» бажають возлюбити самого Нарзана, але бояться, оскільки за ним закріпився негласний титул «Володар Овець». Тому вівці не наважуються запропонувати володарю класичне: «Пожалуйтє бріться!». Тим не менш, над Кефіром «тучі ходять хмуро», і що далі, то похмуріше. Принаймні, ворожі джерела пишуть буквально наступне:

«Алаудінов почав готуватися до того, щоб замінити Кадирова. З главою Чечні “може щось недобре статися” наступного року…»

Чи не правда, навіть такий вступ уже нагадує сюжет роману Агати Крісті про десять негренят? Що ж недобре може статися з пацієнтом, який так добре знається на вівцях і до того ж два рази здійснив хадж уздовж річки Дон? Насправді, статися може все, що завгодно.

(Далі буде)