Прикордонна історія

Авторка перекладу: Світлана

У невеликому мотелі неподалік кордону четверо людей перебували в напрузі. Два броньовані «Мерседеси», що стояли на стоянці, були готові зірватися з місця просто будь-якої хвилини, але вони не зривалися. Всі зібралися в одному з номерів, і там відбувалося щось на кшталт дискретної наради. По черзі присутні висловлювали свої варіанти, які потім розбирали по деталях, і щоразу приходили до висновку, що варіант надто ризикований.

У цей момент якраз була пауза. Троє грали в шахи, а один із них, найбільший і найогрядніший, притиснувши до вуха телефон, похмуро дивився у вікно. Трійця ж вирішила переключитися і заспокоїтися, а тому – рухала фігури. Звідти долинула тиха порада:

– Конем ходи! Вік волі не бачити!

– Ось про волю – не треба. Ще накаркаєш!

І знову готельний номер поринув у тишу. Аж раптом той, що стояв біля вікна, почав голосно вигукувати:

– Хами! Негідники! Падлюки! Бридкі тварюки!

Шахісти відірвалися від своєї гри і дивилися на здорованя, який явно перебував у знервованому стані.

– Не беруть слухавку? А я ж казав…

– Та мало що не беруть слухавку, то тепер звідти чутно: «Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності».

– Ну, і що? Раптом і справді…

– Так, але це каже він сам, а не робот оператора!

Здоровань увімкнув телефон на динамік, і всі справді почули знайомий голос, який чітко вимовляв фразу, яку зазвичай можна почути від оператора.

– Я їх підняв із бруду, виліпив з ла*на, і тепер мені за це ось таке «дякую». Ось і роби людям добро після цього.

– Та зачекай. Ти ж сам казав, що саме з цього ти тоді взяв за посаду так, що в це було важко повірити…

– Ну, взяв, і що? А міг би не взяти, і ким би він тоді був? Він це бабло вже відбив сто разів.

– Хлопчики, ми це вже проїхали. Зараз нам треба вирішити питання, як ми перейдемо на той бік. Згадувати колишні справи немає жодного сенсу. Ніхто не підніме слухавку, і це – плюс. Буде гірше, якщо хтось підніме та візьметься все порішати. Зуб даю, це буде засада. Тож поки що в нас є час і гроші для того, щоб усе правильно зробити, причому самостійно, а значить – і несподівано для них.

– Гаразд, що ти конкретно пропонуєш?

– Пропоную купити гідрокостюми і перейти кордон вбрід під Одесою. Ми цих гідрокостюмів собі хоч сто можемо купити. А вже на тому боці все вирішимо і переберемося до Молдови. Далі – справа техніки.

Той, що стояв біля вікна з телефоном, підсів до інших і з недоброю посмішкою сказав:

– На мене гідрокостюмів не буває – це раз. А друге – до Молдови мені не можна, місцева президентка мене якось обклала матюками, і можна не сумніватися, що видасть назад. Давайте інший варіант.

– Можна перелетіти кордон тихо, без шуму та пилу.

–На дронах? Зіб’ють.

– Навіщо на дронах? На повітряних кулях.

– І де ми їх візьмемо?

– Та в будь-якій аптеці їх стільки, що…

– Ні, я вам сміюся! Якщо нас пов’яжуть, коли ми будемо летіти на презервативах, і посадять у в’язницю, знаєте, де ми відразу опинимося?

– І те правда.

– От казав же, треба було не повертатися зі Швейцарії! Люся поїхав у відрядження і тепер живе собі у Нью-Йорку.

– Все, це справа минула. Тепер навіть у жіночій сукні виїхати не вдасться. На кордоні пальці відкочують і фотографії по базі проводять. Із цим ми теж запізнилися. Що ж тепер робити?

У кімнаті зависла тиша. І тут здоровань, що стояв біля вікна, співучо пробурмотів:

– «Лучше гор могут быть только горы…»

– Тобто?

– Ми будемо відходити в гори! Вам ми дамо «парабелум»!