Авторка перекладу: Світлана
«– А вот я люблю песню про зайцев.
– Про кого?
– Про зайцев.
– Сеня, про зайцев – это не актуально. Остров невезения!»
Старий совковий фільм
***
Майже чотири роки війни практично всі лапті та особливо – їхній шеф виконували стройову пісню «Про зайців», особливо її приспів «А нам все равно!». Спочатку зовсім байдуже вони співали, що їм взагалі все одно, бо вони мають величезні запаси зброї, фантастичний мобілізаційний потенціал, гори бабла і промисловість, здатну кувати зброю просто нон-стоп. А найяскравіші пацієнти взагалі стверджували, що війна з Україною – це «сємєчкі», бо вони просто зараз готові воювати хоч зі Штатами, а хоч і з усією НАТОю. Напевно, всім доводилося читати чи слухати подібні промови, але потім щось пішло не так.
Недбалість і розгнузданість поступово зникли, але взяти свої слова назад ніхто не хотів, і тому там почали розповідати про те, що це все-таки дуже спеціальна, хоча й військова операція, а не війна, але якби їм дозволили воювати на повну силу, то вони зім’яли б Україну просто одним рухом. Однак на повну силу їм воювати не дозволяють, хоча й дуже хочеться. І ось приблизно за пів року війни з’ясувалося, що практично вся кадрова армія, яка розпочинала широкомасштабне вторгнення, пішла в безповоротні втрати: або в кульки, або на корм диким тваринам, або в самовари – і довелося переходити на м’ясні хвилі, як це показав товариш Пригожин.
Але навіть у цьому режимі успіхи виявилися не порівнянними з тими втратами, якими доводилося оплачувати дуже скромне просування вперед. І тут концепція змінилася. Увагу змістили на те, що економіка зростає бурхливими темпами і що війна висмикнула її зі сплячки. Щодо самого ходу бойових дій, то вони почали визнавати наявність незначних втрат, але пояснили це тим, що воювати доводиться не з Україною, а з усією НАТОю.
Напевно, багато хто читав або чув одкровення їхніх «визволителів» про те, що ті чують за лінією фронту виключно польську, литовську, англійську та німецьку мови, а української – не чують. Щоправда, тут є певна частка реальності, бо з переляку яка завгодно мова буде розтікатися по нижній частині фюзеляжу, а ті, хто чув українську, просто не можуть про це розповісти з об’єктивних причин.
Тільки в цій формулі є один дуже неприємний момент. Якщо вони вже почали визнавати власні втрати, то з втратами НАТО якось не складалося, а на перших обмінах полонених не виявилося носіїв польської, литовської та німецької мови. Зате прутін у властивій йому манері розлого розповідав про те, що вже китайці заздрять йому в плані просто небувалого зростання економіки, яка встає з колін, і таке інше. А холуї, намагаючись наслідувати царя, ставили питання в порожнечу, мовляв, ми можемо воювати і 30, і 50 років, а ви скільки? При цьому вони пояснювали, що ресурсів у них для цього, безумовно, вистачить і війна в Україні ніяк не позначиться ні на економіці, ні на військовому потенціалі, ні взагалі на чому.
Минув час, і виявилося, що всі лапті спостерігають, як просто жахливо розрослися цвинтарі, перекопані могилами «визволителів». Причому в різних місцях саме ця частина цвинтаря стала основною, а решта – невеликим доважком до військового цвинтаря. Як не крути, всім стало зрозуміло, від чого мруть найбільше, причому – останні два-три роки. Там стали навіть переслідувати тих, хто знімає фото й відео таких цвинтарів із ракурсів, які показують це співвідношення.
(Далі буде)