Викривальне мовчання

Уперше опубліковано: 08.07.2018

Авторка перекладу: Світлана

Напевно, чоловіки, які не вживають спиртного або принципово не беруть участь у «забігах до «поросячки» (корпоративах), чули на свою адресу щось подібне: «Той, хто не п’є, – або серйозно хворий, або сволота. Обирай, хто ти». Це – один із добре відомих критеріїв оцінки людини або людей не за тим, що вони роблять, а за тим, чого вони не роблять. Таких прикладів безліч, але ми пропонуємо лише один.

Отже, в ті часи, коли совок уже розвалився, а нову імперію ще не почали будувати, багато історичних міфів почали руйнуватися слідом за совком або старою імперією. На якийсь момент це нікому не було потрібно, і обговорення, якщо не спростування, цих міфів стало можливим у принципі. Багато хто пам’ятає документальний фільм за мотивами творів Віктора Суворова, коли автори збудували його по лінії опонування вже не самим міфам, а Віктору Суворову як автору викривальних творів. Суворов пояснював свої твердження, будучи в Англії, а в москві, у студії, зібралися ті, хто хотів викрити Суворова у брехні та некомпетентності. Зараз це важко уявити, але державі рф було начхати на ці вправи, і тому відстоювати міфи прийшли не соловйови-кісєльови, а штатний історіограф ВС – генерал Гарєєв. Швидше за все, його просто запросили як приватну особу, що має пряме відношення до теми, і він прийшов битися за дорогі серцю фантазії в міру своїх обмежених інтелектуальних здібностей.

Зауважимо: весь захід тримався на ентузіазмі обох сторін, а це означає, що міфи було кому захищати навіть тоді, коли тебе на це не підписував ні контракт, ні посадова інструкція. Але тоді йшлося лише про невеликий проміжок часу між 1939 та 1945 роками, в які помістилася Друга світова війна. Суть суперечки не виходила на фундамент або підвалини імперії, хоча певний дискомфорт від того, що «впарювали» населенню про ту війну, безумовно, був. Мало того, звідти можна було відштовхуватися і, йдучи в глиб історії, почати повертати подіям той вигляд, який вони мали на початку. Просто зараз це активно робить Євген Понасенков у частині висвітлення участі імперії в наполеонівських війнах. Виявляється, що їхню історію зшито так само, як і історію Другої Світової війни, – ті самі шматочки напівправди білими нитками пришито до таких самих шматочків відвертої брехні.

Але все це нам тут цікаве лише з однієї причини. І у Суворова, і у Понасенкова знайшлися штатні чи заштатні опоненти, які намагаються виставити їх чи то неадекватами, чи то агентами Заходу, що прагнуть завдати удару безпосередньо в скрєпу. Що характерно, у всьому світі є адекватний, послідовний та безперервний опис історичних подій, у тому числі й тих, про які тут ішлося. За великим рахунком, там начхати на те, що в російській імперії, совку і тепер – у рф роблять з історією. На цій території її стільки разів переписували майже повністю, що історикам там робити нічого. Мало того, там нема чого робити навіть літературознавцям, які могли це записати до розряду історичного фентезі. Сукупність маячні, яку там називають історією, треба вивчати психіатрам та психоаналітикам. Ось їм там буде роздолля, бо весь набір маніпулятивних практик там перед очима.

Але тепер просто на хвилиночку зупинімося і спробуймо побачити, що ж випадає зі всіх цих хворобливих судом рф, які відбуваються навколо наріжних каменів їхньої «історії». А випадає там головний постулат, на який нанизано все інше, – походження їхньої держави та сутність її населення.

Російський імперіалізм свідомо руйнував національні та мовні відмінності колонізованих територій і в цьому мав досить сильний успіх. Совок тотально стирав ці відмінності, намагаючись вивести новий вид членистоногого – гомо совєтікус – особину без роду та племені, без власної мови і традицій. Офіційно це називалося «советский народ». Здавалося б, після падіння совка мав би розвалитися ще один штучно створений монстр під назвою «русский», бо такого немає в природі. Населення повинно було повернутися до свого коріння і спокійно називати себе тими, хто вони є: чудь, вєсь, мурома, ерзя і так далі. Щойно вони себе так назвуть своїми справжніми іменами, «русских» не залишиться просто фізично. Про це говорять уже всі, від генетиків до дослідників глибин історії.

Показово те, що немає жодних суперечок із приводу головної назви цієї території, а саме щодо імені міста москви. Досі публіку годують жуйкою про те, що є багато легенд про походження назви, але жодна з них не стала основною. Те ж саме і про значення цього слова. Хоча всі чудово знають, що місто названо за ім’ям місцевого народу – мокша, який мешкав там під час його заснування. Жодних спростувань чи навіть дебатів щодо цього немає в принципі. До речі, немає міркувань і з приводу того, чому дві назви народів – мокша та ерзя – майже повністю стерли з суспільної свідомості та прикрили це місце назвою «мордва».

За наявності стрункої та обґрунтованої теорії походження назви міста москви, це питання перебувало б поза будь-яким обговорення, адже, на відміну від теорії початку війни від Віктора Суворова, тут крити взагалі нічим. А щойно постане це питання, обвалиться весь імперський курник, що так довго зводили покоління мокшан. Тому ця тема буде останньою, яку там наважаться обговорювати перед остаточним розпадом залишків імперії.