Під час війни будь-яка інформація, яку генерують сторони, які воюють, буде навмисно спотворюватися і тому ми уникаємо прямих коментарів того, як розвиваються події на фронті. Сумно спостерігати за тим, як деякі діячі хитаються в діапазоні від «все пропало» до «ми їх усіх». Причому, кожен має право вірити в що завгодно або не вірити ні в що, але коли все це працює в режимі неприборканого вентилятора, то рано чи пізно виникає питання про те, навіщо все це робиться. Проте, є деякі сегменти інформаційного простору, які начебто прямо не пов’язані з війною, але видають «середню температуру по палаті», яка стосується і основної теми.
Йдеться про технологічний потенціал противника, який безумовно важливий під час війни. І якщо Україна ніколи себе не позиціонувала як центр військової промисловості, то до широкомасштабного вторгнення, 20 років поспіль, у лаптів ця тема була чи не головною. Вони переконували себе і світ у тому, що у них — найкращі танки, літаки, ППО або взагалі ракети, при цьому, у них не було обмежень а ні в напорі такого інформаційного потоку, а ні в плані згущення фарб.
Воно зрозуміло, що коли справа доходить до бійки, то дуже багато з того, що вважалося ультимативним, втрачає свій блиск, а іноді й зовсім виявляється чимось марним, а іноді й шкідливим. Достатньо згадати хоча б те, у що вилилася епопея з американськими торпедами Mark 14, які банально не вибухали навіть у разі ідеального влучання в ціль. Між іншим, це було не найстрашніше у цьому виробі. Оскільки торпеди запускалися з підводного човна, то пуск такої торпеди показував ворогу приблизне місце розташування субмарини і були випадки, коли після таких пусків, підводний човен був атакований ворогом і знищений. Але тут справа була не стільки в технологічному відставанні, скільки в “косності” військового командування і тому коли проблема була окреслена, далі все було відносно швидко і японці були вражені тим, як раніше нешкідливі болванки перетворилися на грізну і досконалу зброю.
Але все це — неминуче проявляється в будь-якому наборі зброї кожної воюючої країни і тут немає нічого дивного. Інша річ, наскільки швидко може бути виявлена причина невдач і їх буде усунуто. І тут важливий технологічний рівень воюючої сторони. Так, у США були запущені в серію снаряди з безконтактним підривником, спочатку розраховані на застосування в зенітній артилерії. Усередині кожного снаряда містився датчик наближення, щось на зразок мінірадара, і він спрацьовував на заданій відстані від цілі, по якій його випустили.
Це була — секретна розробка і застосування снарядів було дозволено або для флоту, або для зенітників, які перебувають у глибокому тилу. Сенс був у тому, що ворог не повинен був отримати снаряди для того, щоб не налагодити власний випуск за зразком та подобою. Але під час арденської операції Вермахту, що відбулася в грудні 1944 року, сталося несанкціоноване застосування снарядів по наземних цілях. Виявилося, що боєприпаси стали викошувати противника в окопах і за перешкодами, оскільки вибухали вгорі й засипали місцевість осколками.
Загалом, до німців потрапили снаряди, що не розірвалися, і коли їх вдалося розібрати і побачити начинку, що складається з мініатюрних ламп, які витримують прискорення снаряда при пострілі, експерти заявили про те, що відтворити це неможливо в принципі, оскільки немає і вже не буде потрібних технологій. З цього було зроблено висновок про те, що якщо американці штампують ці вироби на конвеєрі (що так і було), то війна вже програна.