Яскравий приклад цього явища добре задокументовано та описано у профільній літературі, але до нас він не доходив, тому що совок фільтрував подібні речі жорстко, адже це був універсальний інструмент, яким можна було розкрити суть будь-яких явищ і процесів і, зокрема, зламати код державної пропаганди. Як це висвітлювалося чи не висвітлювалося у вишах після розвалу совка – не знаю. Але під час другого кола власної університетської освіти мені це не зустрічалося, а стикнувся я з цим тоді, коли з власної ініціативи зарився в різноманітні аспекти початку, ходу і завершення Другої світової війни.
Ішлося про її етап, коли американську бомбардувальну авіацію було перекинуто на Британські острови і вона включилася в операцію бомбардувань військових і промислових цілей Рейху. Найчастіше британські бомбардувальники діяли в темний час доби, а союзники – у світлий. І ось американські В-27 одразу почали зазнавати гігантських втрат. Рахунок ішов на сотні літаків. Це було зумовлено різними причинами, але зараз не про це.
Як англійці, так і американці, ретельно документували хід бойових дій і, зокрема, те, як і за яких обставин їхня техніка, чи то корабель, чи літак, поводилися в бойовій ситуації, і особлива увага приділялася пошкодженням, отриманим у бою. На підставі цих даних виробники озброєнь отримували заявки військових на виконання модифікацій для нової техніки і, якщо можна, – й модернізації вже випущеної. Так сталося і з бомбардувальниками. Крім втрат самих машин, кожен збитий літак забирав із собою десять членів екіпажу, і з цим треба було щось робити.
Зрозуміло, що терміново переглядалися тактичні прийоми прикриття бомбардувальних формацій, запускалися в серію винищувачі, які могли супроводжувати бомбардувальники впродовж усієї місії, бо на самому початку цієї епопеї вони цього робити не могли, але, крім того, постало питання підвищення живучості самих бомбардувальників. І тут почалася робота аналітичних груп, які отримували звіти про пошкодження літаків, що повернулися на базу.
Особливу увагу приділяли фотографіям, які додавалися до звітів, де докладно було показано, куди прилітали кулі та снаряди. Із цього масиву даних було сформовано карти пошкоджень, і все це було представлено групі фахівців, куди входили математики, які займаються статистичним аналізом, представники промисловості та військових. Результатом їхньої спільної роботи мали стати рекомендації для «Боїнга», щоб там прикрили вразливі місця бронею і тим самим підвищили живучість літаків, бо втрати були настільки високими, що не вдавалося поповнювати парк літаків і головне – екіпажі.
Загалом з усіх цих даних було виділено локації, куди найчастіше прилітало, і саме ці місця запропонували прикрити броньовими плитами. Присутні були одностайні в цій думці, а розбіжності виникали лише з приводу конкретних локацій, які слід прикрити. У цій суперечці не брав участі математик, який утік із Європи, – Абрахам Вальд. Він був євреєм, народився ще в Австро-Угорській імперії, а з приходом Гітлера до влади швидко зорієнтувався і виїхав до США. Він уже викладав в одному з американських вишів, і його запросили як фахівця в галузі статистики.
І от коли всі вже більш-менш зійшлися на тому, як повинні виглядати рекомендації для промисловості, він перервав своє мовчання і зупинив процес заявою про те, що все, що було досягнуто до цього моменту, – помилка, причому помилка не через некомпетентність присутніх, а через особливості світосприйняття. А далі він почав пояснювати свою теорію виключно з точки зору математики.
(Далі буде)