Про борозни (Частина 1)

Авторка перекладу: Світлана

У надрах курника зараз відбуваються події, які мають подібність до плитки шоколаду. Якщо зняти обгортку, то перед вами начебто великий прямокутник однорідної шоколадної маси, але на ньому вже сформовано лінії розлому так, щоб за найменшого зусилля плитка ділилася на заздалегідь сформовані шматки. Щоправда, в цьому прикладі важливо те, що ці самі борозенки майбутніх розломів формує виробник, а процеси, що йдуть у курнику, формує споживач, хоча й не без допомоги виробника. Але споживач намічає конфігурацію, а виробник – робить ці борозенки глибшими. Як би там не було, але і в першому, і в другому випадку кінцевою метою цього натюрморту є саме керований поділ загальної маси на потрібні шматки.

Просто зараз прутін і його холуї вибудовують нову схему взаємодії з регіонами, або як їх називають, «суб’єктами федерації». Цей вираз ми беремо в лапки тому, що від федерації в курнику залишилася тільки назва, і лише через те, що це слово використовується в імені самого курника. Жодної суб’єктності та федеративності там не те що нема, а й не було ніколи. Перші паростки федеративності виполов ще товариш Єльцин, а прутіну залишилася та сама однорідна плитка і, як з’ясувалося – не шоколаду, хоча кольором вона була схожа саме на молочний шоколад.

Суть зусиль «виробника плитки» полягає в тому, що регіони отримують доступ до федерального фінансування залежно від їхньої залученості до улюбленої забави царя – війни з Україною. Чим сильніше регіон демонструє завзяття і насамперед – щодо вербування майбутнього фаршу, тим лояльніше до нього ставиться центральна влада, що проявляється у збільшенні фінансових потоків, і навпаки. І йдеться не лише про федеральне фінансування, а й про диференціацію податкового тягаря.

ТГ-канал «Конторська табакерка» щось таке відчуває своєю шкурою і, користуючись можливістю прямого спілкування з керівництвом низки регіонів, приходить до висновку про те, що скрізь відчувають вхід у штопор, і що найголовніше, все відбувається непередбачувано і залежить від настрою царя, який не відрізняється сталістю. Цю ситуацію з посиланням на свої джерела там описують так:

«Багато федеральних програм призупинилося. При цьому регіони повинні фактично змагатися, хто більше грошей дасть контрактникам і загалом допоможе закрити потреби СВО. Новим регіонам теж треба допомогти – той же Маріуполь відбудовується багато в чому за рахунок регіонів-партнерів… У цій ситуації, як каже інший співрозмовник, підвищення податків – логічне рішення. Нехай і такими дрібними кроками, але збільшити доходи. Хоча, як зазначає ще одне джерело, бюджети деяких регіонів не витримують навантаження, тому там уже розмірковують про всілякі скорочення витрат».

Зрозуміло, що таке джерело не стане прямо висловлювати незадоволення центральною владою і особисто товаришем фюрером, бо це може вилізти боком, проте все це читається легко й невимушено. Адже добробут місцевих еліт прямо тримався на тих коштах, які виділяє федеральний центр, і на правильному «зборі врожаю» у власному регіоні. Головним завданням регіональної влади було влаштувати процес розпилу таким чином, щоб дотриматися всіх пристойностей, а це означає прикрити документами сам розпил, з одного боку, а з іншого – правильно занести нагору, щоб там не вирішили, що регіональний керівник бере не по чину і намагається зжерти все сам.

З давніх-давен саме цей гріх система вважала смертним. Відповідно, виросло вже два покоління чиновників, які пройшли своє становлення саме в цій парадигмі й напрацювали потрібні прийоми для виживання в системі й набуття імпульсу для кар’єрного зростання. Все це працювало до останнього часу і всім було зрозумілим, і ось тепер ці правила переписують, причому – через примху царя та його маніакальне бажання воювати. Така ситуація неприємна тим, що кожен князьок може окинути поглядом свої володіння та дійти висновку про те, що загалом він міг би протягнути й самостійно, якби не системна необхідність ділитися та вибивати фінансування з центру.

Ба більше, особливо продумані князьки вже дійшли висновку, що федеральні субвенції цілком можна замінити інвестиціями. Але вони також розуміють, що тут діє принцип «Хто дівчину поїть, той її й танцює». Простіше кажучи, чиї гроші запускаються в обіг і дають регіону можливість жити й розвиватися, той і отримує фактичний вплив на регіон. І в такій ситуації все впирається в те, що федеральний центр здатний силою купірувати будь-які відцентрові наміри, але якщо прямо не нариватися на неприємності, то можна поступово заміщувати федеральне фінансування коштами з інших джерел.

(Далі буде)