Незвичний погляд. Ще один словник (Частина 3)

1. Автори Словника. У структурі словника мене непокоїла одна деталь. Зазвичай на перших сторінках у словнику (або іншому науковому виданні) вказують установу, яка його готувала. Я очікувала, що це праця Інституту мовознавства тодішньої АН УРСР. Але було несподіванкою дізнатися (цитую передмову Білодіда): «Нове фундаментальне дослідження з українського мовознавства – двотомний словник староукраїнської мови XIV – XV ст. – результат багаторічної праці колективу мовознавців Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові». Ось ці науковці:

2. Час підготовки Словника. Звернімо увагу на слова «багаторічної праці» в попередній цитаті з передмови Білодіда. Ось що наведено у Передмові: «Укладання картотеки було завершено у 1962 р. Вона налічує близько 260 тисяч карток і містить до 12 тисяч слів… Паралельно з укладанням картотеки Словника опрацьовувався проект інструкції для укладання Словника, в якій з’ясовувалися принципи його побудови… Протягом 1964–1968 рр. був укладений перший том Словника староукраїнської мови XIV–XV ст. (А–М). Укладання другого тому Словника (Н–Ө) завершено в 1974 р.». Як було вказано на початку статті, Словник видано у 1977–1978 роках. Тобто гігантська та кропітка робота тривала майже три десятиліття. 

А ось іще одна причина такої тривалої роботи, яку наведено в Анотації: «І хоч укладачі словника зазнавали постійної критики з боку тогочасних ідеологів (праця визнавалась «неактуальною», а тематика «застарілою»), все ж завдяки наполегливості Л. Гумецької вона була довершена, видана, а її вартість для науки належно оцінена».

3. Джерела Словника. Ними стали ділові документи XIV–ХV століть. Загалом науковці опрацювали 939 пам’яток – грамоти (переважну частину джерел становили саме вони), переклад статуту Казимира ІІІ, описи замків, люстрації земель тощо. Вибір джерел у Передмові було пояснено так: «Як відомо, українська писемно-літературна мова вперше заявляє про себе в жанрі ділової мови. Бар’єр церковнослов’янської мови був прорваний у цій ділянці під впливом життєвої необхідності довести текст юридичного документа до розуміння контрагентів».

А ось деталі вибору джерельної бази, наведені в Анотації: «Професор Л. Гумецька побудувала словник лише на пам’ятках ділового стилю й таким чином зуміла обійти тогочасну радянську цензуру». 

4. Хронологічні рамки Словника. У Передмові наведено такі аргументи вибору часових рамок: «Історичний словник української мови повинен охоплювати проміжок часу від виділення української мови з давньоруської основи до утворення нової української літературної мови, тобто містити лексичний матеріал починаючи з пам’яток XIV ст., коли вже виразно і комплексно виступають риси української мови, до появи «Енеїди» Котляревського, отже, період XIV–XVIII ст. Проте створення такого словника було визнано нереальним: тільки підготовчі роботи для його укладання вимагали б десятків років». З цієї та інших причин автори охоплюють тільки два століття – XIV та ХV.

А ось нюанси вибору часових рамок Словника, наведені в Анотації: «Колектив, який очолював Дмитро Гринчишин, мав у планах укладати словник староукраїнської мови ХІ—XVIII століть, але колективу укладачів не дозволили цього зробити, не дозволяли навіть укладати словника XIV—XVIII століть. Вчених, які вважали, що українська писемна мова починає свій відлік щонайменше з XI століття, звинувачували в націоналізмі. Але оскільки всі слов’янські народи вже працювали над таким словником, то щоб не відставати, академія наук та Інститут мовознавства погодилися, щоб колектив авторів укладав такий словник. Тому автори почали не з ХІ століття, а з XIV століття».

Звернімо увагу на думку про згадані зусилля «всіх слов’янських народів» і в цьому контексті – на час виходу і на кількість томів аналогічних словників інших мов, які наводить у своїй передмові академік Білодід: «Над історичними словниками своїх мов працюють зараз учені майже всіх слов’янських народів. Нині вже можна вітати опубліковані перші три випуски «Словаря русского языка ХІ–XVII вв.» (М., «Наука», 1975–1976), сім томів «Słownika staropolskiego (XIV–XV ст.) (Warszawa, 1953–1976) та вісім томів «Słownika polszczyzny XVI wieku (Wrocław – Warszawa – Kraków, 1966–1974). Недавно був випущений для широкого обговорення грунтовний пробний зошит Історичного словника словацької мови…» (так, слово «грунтовний» – саме з Г, а не Ґ). Особливо цинічно звучить назва словника «русского языка», відлік якого починають із ХІ століття. Академіка Білодіда не збентежила ця назва, хоча на закінчення своєї передмови він визначив місце Словника так: «Побудований на мовному матеріалі широкого кола писемних пам’яток, що в багатьох випадках раніше були в науці маловідомі або й зовсім не використовувались, він містить нові переконливі свідчення спільного походження східнослов’янських народів і їх мов від єдиної колись давньоруської народності й давньоруської мови. Цим саме матеріал словника спростовує антинаукові вигадки ідеологів і апологетів українського буржуазного націоналізму, що намагаються фальсифікувати історію східнослов’янських народів та їх мов, зокрема їх спільне походження».

Ось такий Словник. Він не тільки пам’ятка староукраїнської мови, а й величний результат роботи українських науковців, які змогли організувати збір матеріалу, його скрупульозний і системний виклад і врешті-решт – друк, на заваді якому стояли не лише технічні аспекти з численними застарілими літерами, а й «ідеологічні міркування». Для глибшого занурення в тогочасні політичні умови не втримаюсь і процитую ще одну думку академіка Білодіда (хоча і про дещо раніші часи), в якій можна вловити визнання меншовартості українців, адже їм допомогли найкращі сини – вгадайте якого народу: «Незважаючи на великодержавницьку дискримінаційну політику царизму, український народ при підтримці братнього російського народу, його найкращих синів зміг розвивати далі свою мову, культуру й освіту».

Отака історія на сьогодні.