Уперше опубліковано: 27.11.2017
Авторка перекладу: Світлана
Той, хто першим помітив закономірність, за якою будь-який російський ліберал чи опозиціонер ламається на питанні України, цілком може розраховувати отримати Нобелівку в галузі психології. Нехай її дають з великим лагом у часі, але за цей час правило перетвориться на аксіому чи постулат.
У ці вихідні під наведене правило з шумом підкотив такий собі Дмитро Биков, один із двох поетів, який писав вірші для артиста Михайла Єфремова, відомого за своїми мініатюрами на кшталт «Путін і мужик», «Путін і пам’ятник» і так далі. Його прорвало образою за Костю Райкіна, якого притискають у рф і копняками під зад погнали з України. Тут особливо коментувати нема чого, бо все – те саме: «борець із режимом», «артисти – поза політикою» та інший набір російського ліберала. Навіть недурні і часом талановиті люди швидко відрощують роги, коли війну з тисячами, а скоріше – десятками тисяч трупів вони називають політикою, поза якою вони себе бачать.
При погляді на це сумне видовище мимоволі розумієш: ми – різні. Навіть за тієї кількості ватників, які є в Україні, навіть при тому, що частина з них взяла зброю та виступила на боці окупанта, ми – інші. Усі, від колаборантів і до затятої публіки, яку зараз адсорбував Саакашвілі, діють на шкоду Україні – але таки діють, а не сидять біля телевізора. Навіть порно-шоу біля Ради – все одно протест, хай і проплачений добре відомими особами. У рф немає ні справжнього протесту, ні пародії, яку ми зараз спостерігаємо, перевіряючи власну бездоганність, щоб не винести цей гадючник у Дніпро.
Ми – інші тому, що століттями пригнічена генетика дуже швидко опритомніла, і повернулося усвідомлення того, що українці – народ-воїн. Так, нас розбавили чужою кров’ю так само, як це зараз відбувається в Криму, куди москва вже переселила близько 300 тисяч аборигенів з Усолья Сибірського, Улан-Уде та інших забитих скрєпами місць. Їм сказали, що Крим надовго повернувся в рідну говєнь, і не уточнили, що в разі реституції, яка неминуча, всю цю шоблу буде швидко і законно депортовано.
Словом, у нашому менталітеті було чому прокидатися, і воно прокинулося. У московії, як з’ясувалося, прокидатися нема чому. Людям старшого піонерського віку пропоную згадати 1988 рік. Совок рішуче і безповоротно мчить у прірву. Як сказали б в Одесі: «Жерти не було чого і з кожним днем ставало все менше». Чому мова про «жерти»? Бо іншого вже нічого не було. Бензин можна було «дістати» де завгодно, але вже точно – не на заправках. Багато автобусних маршрутів уже не працювали, а решта готувалися наказати довго жити. Автомобілісти можуть згадати унікальний процес «наварювання гуми», що не мав аналогів, або ту червону отруту, яку повсюдно лили для підняття октанового числа 76-го бензину, який нещадно тирили в автопарках. Люди жили з городів та присадибних ділянок, а працівники м’ясокомбінатів чи комбікормових заводів здавалися Ротшильдами або Рокфеллерами.
Роздовбаний човен совка вже шкрябав черевом по дну, пробиваючи все нові дірки. Тим часом з Афгану так само справно йшли труни з бійцями, які виконали свій інтернаціональний обов’язок до кінця. І що ж, народ повстав? Народ обговорював плани повалення влади? Та нічого подібного! Народ обговорював нагальніші проблеми. По телевізору пішов бразильський серіал «Рабиня Ізаура». Під час його трансляції совок можна було захопити без жодного пострілу. Всі справи відкладалися, і пристрасті по Ізаурі не вщухали навіть тоді, коли чергова серія закінчувалася. За бідну Ізауру ледь не молилися, а дон Леонсіо став справжнім втіленням зла, набагато гіршим, ніж влада, що розвалює на їхніх очах країну. Обговорення чергової серії не раз закінчувалися бійкою. Тепер уже зрозуміло, що комуністи вирішили випробувати новий метод утилізації пристрастей, і на певний час їм це вдалося. А шалене захоплення публіки цими вигаданими персонажами свідчило про своєчасність Ізаури як громовідводу. Якщо йдуть обговорення такої маячні як справжнього життя та реальних проблем, то суспільство вже перебуває у стані латентного вибуху. Воно вирує, але там, де це не принесе ні користі, ні змін.
(Далі буде)
Дон ЛеОнсіо нагадував мені найстаршого з бабусиних котів – смугастий мав тоді віку років із чотирнадцять і вже не встигав ухопити їдло за своїми котячими праправнуками – ми годували його персонально, для села річ нечувана… Один з життєвих уроків, Екзюпері я тоді ще не прочитав.