Про куполи (Частина 1)

Уперше опубліковано: 03.07.2017

Авторка перекладу: Світлана

Передмова

Ось так почнеш розбирати старі архіви і приходиш до висновку про те, що вдалося зазирнути на кілька років уперед і розгледіти щось у зеленій імлі. 

***

Як видно з тексту відповідної таблички, перший парламент України в далекому 1918 році засідав у будівлі на вулиці Володимирській, нині відомій як Будинок учителя. Навіть побіжного погляду достатньо для того, щоб уловити якийсь спільний великий елемент, що об’єднує будівлю першого парламенту й нинішнього, розташованого на вулиці Грушевського. Безумовно, цим елементом є купол у центральній частині будівлі. Нам важко уявити, навіщо купол знадобився вчителям, але парламентарям він необхідний для простору в сесійній залі, де постійно тусуються кілька сотень депутатів та інших осіб, включаючи гостей та пресу. Зрозуміло, що низька стеля просто не дозволила б їм дихати, і вони б там вчаділи. Тому купол – обов’язкова частина українського парламентаризму. Запам’ятаймо цей висновок і перейдімо до того, що собою являє нинішній парламент.

За великим рахунком, кожна каденція парламенту була відзначена депутатським корпусом дуже дивної властивості, але ця дивина повторювалася від каденції до каденції і стала стійкою ознакою.

Справа в тому, що єдина функція депутатів ВР, закріплена Конституцією України, – законотворчість, а сама Верховна Рада називається найвищим органом законодавчої гілки влади. З огляду на те що в Конституції також закріплено принцип парламентсько-президентської організації влади в Україні, то роль парламенту виходить на перше місце.

Будь-яка людина, яка перебуває у свідомості та твердій пам’яті, зробить висновок, що депутатів обирають виключно для того, щоб створювати, обговорювати і приймати законодавчі акти, за якими житиме держава. Припускається, що країна перебуває в постійному розвитку, крім того, змінюється і навколишній світ. Це означає, що всі парламентарі приречені на безвилазну роботу над законопроєктами. Через те що депутат – виборна посада, то передбачається зворотний зв’язок із виборцями. За ідеєю, це важка та постійна робота.

Далі. Якщо депутат зобов’язаний створювати законодавчі акти, то припускається, що він добре орієнтується в законодавстві, має знання в галузі права і досвід застосування законодавчих актів. Без цього він просто не володіє предметом. Щоб змінити чинний законодавчий акт, треба уявляти, як він працює, як він взаємодіє з іншими правовими нормами, і зрозуміти, що в ньому потрібно змінити для більш ефективної роботи. Якщо ж законопроєкт пишеться з нуля для регулювання якихось нових аспектів права, то тут потрібні міцні фундаментальні знання, що дозволять створити документ, який не руйнуватиме наявної картини права, а якщо цього не уникнути, то одночасно з новим законом треба передбачити зміни до цілої маси вже впроваджених нормативно-правових актів або скасування тих, які не вписуються в нові рамки вимог.

Із цього випливає, що незалежно від бажання, депутат повинен мати вищу юридичну освіту й досвід практичної роботи в галузі права.

Як ми бачимо, цим вимогам не відповідає більшість депутатського корпусу. Будемо відверті: вони просто не розуміють, що їм треба робити саме як депутатам. Раз вони цього не розуміють, вони не робитимуть нічого корисного, навіть не тому, що вони ледачі, а тому, що вони в галузі законотворчості – нулі. Тобто до парламенту обрано людей, які свідомо не займатимуться законотворчістю. Що являють собою законотворці Найєм, Ярош, Білецький, Семенченко та сотні інших, навіть на тлі студента другого курсу юрфаку Могилянки? Очевидно – нічого. Вони просто пусте місце. Тому ми спостерігаємо, що частина депутатів просто не приходить на робоче місце. Це тому, що вони не уявляють, що відбувається навколо них. Інша частина, що прийшла до зали, спить, листується з дівками, керує своїм бізнесом, дивиться фільми або просто нюхає кокс, і їх просто «вставляє ця движуха». Змирившись зі своєю нікчемністю як законотворців, ці депутати збиваються в зграї, де їхній авторитет розповість, які кнопки сьогодні тиснемо, а які не тиснемо. Дуже мізерна частина цієї масовки справді повністю розуміє, що відбувається в залі, інші ж дотримуються лінії поведінки, продиктованої держателями фракцій чи спонсорами.

Можна провести експеримент: після чергового голосування за той чи інший законопроєкт зробити вихід депутатів із зали по одній людині і кожного змусити відповісти на кілька конкретних запитань про щойно проголосований ним законопроєкт. Але це – жорстоко, можна просто запитати: чому ти проголосував за цей закон і яке там найважливіше й найсильніше місце? Якщо таке влаштувати, стане очевидним таке днище, яке мало кому снилося. Це стадо буде мукати, усміхатися або молоти дурницю, відводячи вбік від запитань, але нічого путнього сказати не зможе.

Але таке ми навряд чи побачимо, бо ніхто не може їх ось так зупинити і змусити відповідати за щойно виконану роботу й за їхній особистий вибір. Це тому, що ми маємо інститут депутатської недоторканності. Зараз навколо цього дивного положення знову розгорнулися неабиякі пристрасті. Ішов потік голосувань за зняття депутатської недоторканності та притягнення окремих депутатів до кримінальної відповідальності, що показав нікчемність та шкідливість саме цієї частини депутатського статусу.

(Далі буде)