Окупант (Частина 2)

ОЧІКУВАННЯ

Зараз в Україні грається великомасштабна вистава, навіть містерія, заснована на тому самому простому принципі, про який ми вели мову в першій частині. Певна частина населення України вирішила, що їй треба жити краще та яскравіше – так, як це показують сусіди. Власне, мовні та інші міркування стали ширмою для меркантильного бажання бути багатшими. При цьому десь на підсвідомому рівні спрацьовував невидимий тригер, який незмінно перемикав вектор потягу на росію. Справді, якщо хочеться жити багатше, то чому б не брати приклад із тих самих поляків, німців чи шведів? Однак це не надто привабливі приклади, бо щоб жити багатше, треба працювати більше, а головне – якісніше, ніж звикли ці люди. Мало того, навіть з неповноцінною освітою вони собі уявляли, що шлях до шведського добробуту лежить через два-три десятки років наполегливої праці, а отже, її результати можуть відчути тільки діти, а це виявилося нікому не потрібним.

Маючи масу родичів у росії, ці люди уявляли собі казкову картину, коли росіяни, за великим рахунком, нічого не роблять, а живуть багатше, ніж донецькі шахтарі чи кримські рантьє. Тобто хотілося мати не просто сите життя, а таке, щоб не корчитися на двох-трьох роботах, а грошей вистачало на пожити і погуляти. Дивлячись на російських родичів, які відчайдушно пиячать і, проте, мають стабільний та відносно високий дохід, вони хотіли також ось так, не напружуючись, отримати джек-пот.

При цьому виникло стійке відчуття того, що в цій країні (Україні) такого щастя ніколи не буде, тому що росія багата на нафту і газ, з доходів від продажу яких уся ця краса й відбувається.

І ось тут треба внести ясність у те, чого саме хотіли ті, хто вирішив зробити вдома росію. Вони бажали отримати прямий доступ до тієї великої галявини, на яку регулярно сиплються крихти з панського столу. Вони готові не заглядати в рота господарям, аби мати можливість упасти на галявину, роззявити пельку і ловити нею дармові крихти, якими можна досхочу нажертися. Словом, вони смачно бажали припасти до нафтогазової труби і бути схожими на своїх родичів.

При цьому ці персонажі навіть не стали розмірковувати про те, що дуже схожа в дохідній частині економіка Норвегії, Еміратів, Аравії, Кувейту та інших країн на виході дає своїм громадянам якщо не комунізм, то соціалізм – без сумнівів. У тих-таки Еміратах громадяни мають такий соцпакет, який мало кому снився. Ось їм практично не доводиться працювати, і вони присвячують свій вільний час освіті, мистецтву та іншим справам.

Проте саме такими були очікування, але, потрапивши в режим окупації, вони стикнулися дещо з іншою реальністю. Насправді росія не мала на них жодних видів. Не було навіть натяку на якісь програми використання захоплених територій і, що найприкріше – виразних планів інтеграції новоприбулого населення.

Поклавши руку на серце, зазначимо, що більша частина цього самого населення – надто своєрідна. Десятиліттями проживаючи в депресивних, дотаційних регіонах, ці люди не змогли впровадити жодної програми відродження чи перезапуску життя в цих місцях. Навіть коли до влади прийшли «донецькі», Донбас навіть не намагався стати Катаром чи Бахрейном. Гроші, витягнуті з усієї України, не витрачалися на будівництво нових промислових об’єктів чи на розвиток інфраструктури, а відлітали на таємні рахунки, де працювали на економіку Швейцарії, Франції чи Німеччини. Зараз документально підтверджуються гігантські суми вкраденого кланом Януковича. Частину цих грошей уже повернуто, і вони працюють на благо України, частину виявлено та заарештовано, але більша частина ще розшукується і, можливо, її знайдуть та повернуть. Усі ці десятки мільярдів доларів могли б перетворити той самий Донбас на Абу-Дабі чи щось подібне, але нічого такого не сталося. Це тому, що населення цих місць дозволяло робити з собою що завгодно за набагато менші, але все ж таки крихти з панського столу точнісінько так само, як це роблять і росіяни.

Але, потрапивши під руку москви, ці люди з жахом виявили, що їх там не чекали й не чекають, а ставляться до них, як до ледачих нахлібників, які намагаються прорватися до корита, що швидко міліє. Ось тут усе стало на місце. Завищене очікування охочих до безмірної халяви натикається на таке саме завищене очікування росіян, які вважали, що макєєвчанє і сєвастопальци зобов’язані цілувати пісок, яким ходили великі скрєпоносці.

Тепер Мережа заповнюється взаємними прокльонами перших і других, і ненависть уже сягає стану, коли можна класти цеглу одне на одного. Найгірше те, що мешканці окупованих місць уже зрозуміли, що дороги, хмарочоси москви та інші предмети гордості будували не самі росіяни, а турки, українці, таджики та інші гастарбайтери. Водночас Україна показує картинку масового відновлення автомобільних доріг, будівництва і здачі в експлуатацію нових заводів та об’єктів інфраструктури. І що найнеприємніше, українці роблять це власними руками. Тепер, коли фестиваль дорогої нафти вже явно закінчується, Україна показує те, чого росія не могла показати з усім своїм баблом, і з кожним місяцем ця різниця буде дедалі очевиднішою. Принаймні, ця публіка вже вишикувалася не по російські, а по українські біометричні паспорти, що москві категорично не подобається.

Однак справа не лише в цьому аспекті завищених очікувань. Їх не мало бути за визначенням, бо важко чекати від черепахи вміння літати. Все глибше та гірше.

(Далі буде)