Окупант (Частина 3)

ОКУПАНТ

Насправді помилка тієї частини населення окупованих територій, яка вирішила зіграти у запропоновану гру «русскій мір», виявилася у фундаментальній площині. Звісно, ніхто не скасовував принципу про те, що безкоштовний сир буває в мишоловці, а саме по халяву потягнулася ця публіка, проте все набагато глибше.

Справді, якщо уявити гіпотетичну ситуацію, що Фінляндія раптом вирішила повернути собі території, які споконвіку належать народам угро-фінської групи, можна було б до цього факту поставитися по-різному. Зокрема, прийняти наявні у фінів форми державного устрою та асимілюватися до фінів. Цю умоглядну конструкцію може бути виправдано тим, що Фінляндія – північна країна з досить суворим кліматом та проблемною, з погляду будівництва інфраструктури, територією. Проте фіни побудували чудову країну, яка має найвищі у світі гуманітарні показники. А те, що вони будують, – надійне та довговічне. Прагнути до такого – цілком природна справа для глибокого постсовкового простору.

Що характерно, фіни створили казку власними руками, не маючи ні нафти, ні газу, ні золота, ні платини. Логічно припустити, що нові території, які волею доль дісталися б цьому чудовому народу, дуже скоро стали б набувати рис своєї метрополії, перетворюючись на зручний простір, населений гідними і забезпеченими людьми. Але нашу публіку потягло в інше місце, яке добре було б уважно роздивитися, щоб зрозуміти можливі наслідки окупації, а для цього варто визначитися і з основною рисою населення нинішньої росії.

Те, що собою являла і являє росія, дуже слабо поєднується з уявленням про осілий народ, який розуміє, що він житиме на цій землі якщо не завжди, то невизначено довго. Тут зростатимуть діти, онуки і правнуки. А якщо так, то й ставлення до своєї землі відповідне. Нікому на думку не спаде гадити собі під ноги і перетворювати навколишній пейзаж на пустелю. Все, що будується, вписується в наявні ландшафти вмілими і розрахованими мазками, щоб усе було красиво і зручно, а крім того, будуть напрацьовуватися десятиліттями і навіть століттями традиції виробництва чогось оригінального, поступово залучаючи щось зовсім нове. Так, у Японії досі є підприємство, яке близько півтори тисячі років не змінювало назви та місця розташування, і господар там завжди належить до одного роду. Підприємств, яким тисяча років, досить багато, і вони досі функціонують.

Народи, прив’язані до своєї землі, намагаються залишити нащадкам більш розвинену, квітучу й багату країну. Це вдається не завжди, але знищити саме прагнення – неможливо. Тому, щоб подивитися на красу, пронесену крізь віки, люди їдуть до Італії, Іспанії, Франції та інших країн. Там є на що подивитися, там ніхто навіть не намагався підтирати своє минуле й не намагався приховати основні національні риси.

Росія явно не вписується в цю картину. Вона завжди була країною-помийкою, загадженою й недоглянутою, без нормальних доріг, зручних міст і просто – красивих будівель. Все, що було збудовано в росії, зроблено руками іноземців, включаючи кремль. Все переписано та переліплено з наявних європейських зразків. Нічого свого так і не було створено, крім бункерів, казематів та концтаборів.

Усе це тому, що нинішні росіяни, нащадки московитів, – кочівники. Їхня свідомість підказує, що довго сидіти на місці не доведеться, а тому нічого тут і облаштовуватися. Внутрішня рушійна сила – рух далі. Куди далі? Туди, де хтось уже зміг облаштуватися та створити зручні умови проживання. Але фокус у тому, що захоплюючи нові землі, росіяни ніяк не збиралися їх облаштовувати. Все, що вони на них робили, – готувалися до подальшого руху та поглинання нових територій.

За великим рахунком, нинішня територія росії складається з окупованих та успішно загаджених територій. Невеликий клаптик землі умовно можна назвати метрополією, а решту, в будь-якому напрямку, – окупованою. Стан Сибіру й Далекого Сходу відкритим текстом свідчить, що землі перебували і перебувають під окупантом. За пів тисячі років, що минули з часів захоплення цих земель, до східного узбережжя було побудовано лише дві, а скоріше – півтори залізниці, а нормальних автомобільних доріг, що наскрізь з’єднують Далекий Схід і центр росії, немає і не передбачається, а після передачі земель Китаю – вже ніколи й не буде, бо ті швидко збудують дороги на південь, до материнської частини Китаю.

Але та сама ситуація не лише за Уралом, а й перед ним, а особливо – на півдні, на Північному Кавказі. Вже зараз мало хто ризикне вийти на центральну площу будь-якого населеного пункту Чечні й на все горло кричати: «Чечня – росія», і тим більше ніхто не наважиться там обговорювати питання дії чи бездіяльності конституції рф. Ми припускаємо, що мине зовсім небагато часу, коли в Казані прокричати фразу: «Татарстан – Росія» не вдасться повністю, не спіймавши каблуком у табло.

Достатньо відкотитися від москви на 150–200 кілометрів, щоб зрозуміти: тут уже окупована територія, бо таку розруху може допустити виключно окупант. Але повернімося до частини публіки з Лугандону та Криму. Їм слід уважно придивитися до тих місць, які москва окупувала вже за нової історії. Придністров’я, Карабах, Абхазія, Південна Осетія – в руїні та запустінні. Єдине, що дає там сенс життя, – військові бази окупантів. Саме заради них туди приходять якісь гроші. Ці війська стоять там лише для того, щоб вирушити на захоплення нових територій. Вони ніколи не збиралися нікого захищати, а тим більше – нести ніштяки.

Якби ця публіка уважно стежила за тим, що завжди робить росія як окупант, вони зрозуміли б, що москву цікавлять лише власні угруповання військ у цих місцях, і нічого більше. Ось зараз Крим перетворюється на солончакову пустелю, і кримчани б’ють на сполох. Їх дивує відсутність адекватної реакції москви. Проте вони чекають того, чого бути не може. Москва забезпечує свої війська, а населення йому потрібне лише для картинки в телевізорі та як обслуга військових баз. Інші можуть їхати до Сибіру, де води багато.

Те ж саме і на Донбасі. Місцеві жителі вже виють із приводу вирізаних заводів та затоплених шахт, але нічого іншого від окупанта не можна й чекати! Росіяни так роблять завжди, то з чого їм міняти свої звички? Вони на своїй території поводяться як окупанти, а на чужій – поготів.

Підсумовуючи, хотілося б зазначити таке. Усі, хто ще хоче пробелькотіти «Путенвведі», мають розуміти, що саме вони закликають. Це не американська армія і не Бундесвер. Це – кочівники, які виїдають, вигризають усе на одному місці й рухаються далі. Вижити в цій ситуації можна або втечею від цієї чуми, або захиститися від неї, або стати її частиною.

У будь-якому випадку, ілюзії про підключення до нафтогазового баблопроводу настільки наївні, що нагадують умільця, що засунув два пальці в розетку з надією посвітити в кімнаті. Посвітити він посвітить, але чи допоможе йому це?

Тобто будь-яку дію бажано починати обдумано та уявляти не лише сам результат, а й шляхи його досягнення, щоб помітити, що процес іде не так і не туди. Якщо цього не робити, то в такому випадку слід усвідомлювати, що ви вплуталися в гру з досвідченим круп’є і поставили на кін своє майно, своє життя і життя своїх дітей. Поставили, навіть не знаючи шансів на успіх. Звісно, можна й так. Ніхто не може заборонити зіграти ва-банк, але за такого розкладу треба уявляти, що програш буде тотальним, і просити у круп’є повернути гроші – не вийде, бо вас викинуть із закладу так, що не кожна лікарня прийме.

Тому всім слід розуміти, що росія як держава і росіяни як певна спільність, що населяє цю землю, є спадковими окупантами. Вони не люблять і не хочуть творити. Вони хочуть захоплювати, забирати і, якщо знадобиться, – руйнувати і вбивати. Якщо це прийняти за аксіому, то всі дії росіян – логічні й послідовні, а виття мешканців Севастополя чи Горлівки виглядає абсолютно безглуздо й сумно. Вимагати в окупанта справедливості, налагодження економіки, благоустрою та іншого – вершина ідіотизму. Це не працює, тому що в принципі не повинно працювати.