Про скульптуру і не тільки

Авторка перекладу: Світлана

На початку 90-х років минулого тисячоліття по роботі довелося відвідати Туркменістан і прожити там близько двох тижнів. Совок відступив зовсім недавно, але місцеві звичаї вже впадали у вічі своєю незвичністю. Перше, що привернуло увагу, – оголошення в літаку про те, що за кілька хвилин він здійснить посадку в міжнародному аеропорту імені туркменбаші Ніязова. До того моменту мені були невідомі анатомічні подробиці місцевої влади, і тому я вважав, що Туркменбаші – це ім’я місцевого ватажка, але це був титул на кшталт фюрера, а ім’я в нього було інше.

На місці мені видали супровідника, який виступав у ролі гіда і був корисним як при виборі динь, так і в частині пояснення місцевих норм і правил. Він пояснив наявність портретів туркменбаші в кожному кабінеті і в кожному будинку дуже просто: мовляв, звісно, хтось може його і не поставити, але це побачать сусіди чи близькі. На цьому його повість закінчилася, але було зрозуміло, що нічим добрим це не закінчиться. Він також пояснив безліч інших місцевих звичаїв, які не пов’язані з владою мирською.

Наприклад, потрапивши на якусь гостину, я виявив, що там дуже багато їдять, попри те що жили вони там дуже бідно. Але пригощання там таке, що без тренування здолати велику кількість їжі неможливо, а їсти треба багато тому, що так показується повага до господаря будинку. Для того щоб багато їсти, треба все це запивати міцним алкоголем, а щоб не п’яніти – курити щось на кшталт кальяну з опіумом. Для приїжджих робили виняток, і тому я під цю роздачу не потрапив, але постало запитання про те, як мусульмани п’ють алкоголь, та ще й у такій кількості. На це було сказано, що цього робити ніяк не можна, доки не зайшло сонце, а коли воно сіло, Аллах уже спить, і тоді вже можна собі дозволити.

Словом, там було багато незвичайного, але тут важливе не те, що довелося побачити, а чого побачити не вдалося. Вже після мого від’їзду в центрі міста було встановлено золоту статую Ніязова. Причому вона оберталася, і немовби його піднята рука немовби вказувала Сонцю місце, з якого воно має світити в цей момент. Коли я вперше таке прочитав, то сприйняв це як жарт, бо уявив картину: Туркменбаші крутиться, у нього щогодини в лобі відчиняються дверцята, звідти вилітає золотий півник і кукурікає стільки разів, котра зараз година. Але все виявилося правдою, крім зозулі.

Через деякий час, вже в Україні, довелося спостерігати легкі симптоми цієї самої хвороби. В різноманітних кабінетах не раз довелося спостерігати портрети чинних президентів. Причому – всіх без винятку. Якщо когось зараз доля заносить у присутственні місця, акуратно озирніться й подивіться, чи немає чогось подібного. Ну, а з огляду на те, що виробляє поточна влада, недалеко й до пам’ятників із золота. Гадаю, що єдине, що зупиняє від такого зразка монументального мистецтва, – масивність композиції, адже спочатку треба спорудити рояль, а на нього піде дуже багато матеріалу.

Загалом усю цю дичину я списував на відлуння совка і рабських традицій, які не сумісні з уявленнями про нормальну, демократичну країну, і на тому закрив тему щільно і здавалося, назавжди. Але минув час, і з’ясувалося, що в мене були не дуже правильні уявлення про коріння цього явища, бо ось що робиться у Вашингтоні просто зараз.

Це – золотий пам’ятник найкращому президентові, який у руці тримає Біткоїн і немовби підманює ним мешканців будівлі Конгресу, що видніється вдалині. І тут пригадується, що Ніязов був плодовитим письменником і написав свою епічну книгу «Рухнама», як фюрер – «Майн Камф». У нас письменник теж штампував книжки доти, доки хтось купував. Ну, а Додік написав книгу про мистецтво вести переговори. От і думай про те, чи це збіг?