Із серії “Проти ночі”
Кореспонденти газети The Wall Street Journal відвідали місце базування однієї з ескадрилій 11-ї бригади армійської авіації та ознайомилися з тим, як воюють її льотчики, багато з яких є пілотами-аматорами. Особливість цієї ескадрильї полягає в тому, що вона виконує завдання зовсім не на тих літаках, до яких ми звикли. Її авіаційний парк складається з легких навчальних літаків Як-52, взагалі ніяк не пристосованих до бойового застосування.
Це — стара поршнева машина, повною масою трохи більше тонни, розрахована на екіпаж із двох осіб, відповідно — інструктора і курсанта, що в наших умовах виглядає як пілот і стрілець. При крейсерській швидкості 230 км/год, апарат може розвивати максимальну швидкість до 285 км/год і здавалося, що час застосування таких машин залишився десь у районі Першої світової війни, але прийшла епоха дронів і апарат став просто ідеальним засобом ураження дронів найрізноманітнішого типу, від ударних «Шахедів» до розвідувальних «Орлан» і Zala.
Велика частина дронів противника літає на швидкостях нижче 200 км/год і можливостей Як-52 виявляється більш ніж достатньо для того, щоб перехопити будь-який з цих дронів. Оскільки літак не має радара, то наведення на ціль проводиться по радіо. Наземні радари встановлюють параметри польоту цілі і передають їх пілоту літака і той — виводить його на курс перехоплення.
А далі, як за часів «Червоного барона» — стрілець вражає ціль легкою, стрілецькою зброєю, оскільки ні кулеметів, ні гармат на літаку немає. Просто стрілець виставляє зброю з кабіни і розстрілює ціль. А іноді, вдається підійти до дрона впритул і просто вдарити його крилом по крилу так, що той втрачає керування і пікірує вниз. Це здається неймовірним, але такий метод боротьби з дронами виявився досить ефективним і як стверджують військові, понад 10% дронів уражено якраз за рахунку ось таких, абсолютно не військових літаків.
Причому, ураження дронів саме таким способом має низку переваг. Не секрет, що ті ж «Шахеди», при виявленні наземних вогневих груп, що ведуть вогонь з кулеметів, намагаються обходити їх не тільки відхиленням курсу, а й набором висоти, щоб стрілецькою зброєю їх було вже не дістати. На більшій висоті вже треба застосовувати ракети, або ж авіацію зовсім іншого класу — F-16 або Mirage, але це дорого, і тому — марнотратно, і тут з’являється спортивний Як, який підчищає «Шахеди» дешево і сердито. А як відомо, ефективність роботи зброї стає мало не головним фактором війни на виснаження ресурсів.
У зв’язку з цим згадуються розмови про можливість закупівлі для ЗСУ літаків типу Embraer EMB 314 Super Tucano. Це приблизно однокласник Яка — поршневий літак, але вже спочатку побудований як бойовий і який являє собою щось на кшталт штурмовика, з уже штатним озброєнням. У цьому випадку, цілком можна було обійтися старими або подарованими машинами, але вони могли б вирішувати куди більше завдань і з дронами було б уже легше. Це до того, що ворог постійно нарощує виробництво «Шахедів» і тому засоби для їх знищення мають бути адекватними і своєчасними.
https://defence-ua.com/army_and_war/ekipazh_odnogo_jak_52_za_rik_zbiv_120_rosijskih_droniv_u_300_bojovih_vilotah_vijna_u_stili_pershoji_svitovoji-19995.html – Екіпаж одного Як-52 за рік збив 120 російських дронів у 300 бойових вильотах: війна у стилі Першої світової
Сама історія Як-52Б досі трохи губиться у минулому, бо за однією версією створення машини почали ще до війни в Афганістані у середині 70-х років з метою оцінки можливості перетворення літаків “ДОСААФ” у бойові. За другою – створення машини почали вже з першого досвіду боїв у Афганістані, коли потреба у штурмовику та контрпартизанському літаку стала очевидна. Слід зазначити, що Су-25 почали використовувати лише у кількості двох прототипів весною 1980, а на перші 12 машин вийшли лише літом 1981 року.
Водночас сам результат робіт на Як-52Б відомий детально. Зокрема для встановлення пілонів на які можливо було кріпити блоки некерованих реактивних снарядів та контейнери з кулеметами потребувало проведення робіт із переробки з силових елементів крила. Тобто звичайний серійний Як-52 вже не годиться до цієї задачі.
А далі виникла найбільша проблема, яка і поховала весь проєкт Як-52 – літак був дуже легким (1423 кг злітної ваги) для ведення вогню. Під час пусків некерованих реактивних снарядів літак майже зависав від віддачі, а найгірше – його розгойдувало, бо забезпечити синхронізований пуск одразу з двох пускових виявилось неможливим. З огляду на це точність ведення вогню була близьконульова.
Аналогічна ситуація виникла і з використанням підвісних контейнерів. Зокрема відомо про встановлення блоків ГУВ-8700 (вага 452 кг), кожен з яких має два кулемета ГШГ калібром 7,62 мм та один 12,7-мм ЯкБ. Також роботи йшли й над встановленням УПК-23-250 (вага 217 кг) під 23-мм гармату ГШ-23Л. Відомо, що у 1983 році на наземному стенді з Як-52Б здійснили 6100 пострілів та отримали дозвіл на випробування у польоті, але у тому ж році програму згорнули.
Я так підозрюю, що вони можуть це робити тільки в світлу частину доби. Бо вночі без радару знайти щось в небі важко. Особливо якщо воно чорне і летить нижче за тебе. А потім ще сісти треба. І це якщо своя ж вогнева група не завалить.
EMB-314 Super Tucano хорош, но и цена у него сравнима с реактивным истребителем. Дарить их нам врятли кто-то будет, а если покупать – тогда куда как выгодней и универсальней выходит современный вертолёт. Не штурмовой типа Апача – там тоже цена сверхизбыточная с оглядкой на его реальные возможности, а что-то из окологражданских или полицейских – с системой ночного видения и автонаведением бортового стрелкового комплекса. По скоростям и высотам такие вертолёты с лихвой перекрывают возможности дронов, ну разве что кроме реактивных. Могут взлетать и садиться практически откуда угодно, долго “висеть” в воздухе ожидая добычу. Опять же гораздо ниже требования к уровню пилотирования.
Але без пілотів на борту.
І не пристосовані развалюхи, а спеціалізована платформа з радаром, аудіолокатором, авіаційним кулеметом і парочкою стінгерів супроти реактивних шахедів.
Бо “Подібне лікується подібним”, як той казав. Якщо згадати інфографіку трас шахедів, ми чітко бачимо 4-5 караванних стежок від самих кордонів. Причому, на всьому шляху вони йдуть табунами. Десь за 50-70 км від ЛБЗ саджай на хвоста табуну UAV FPV літакового типу з кулеметом, і впродовж години-двох, відстрілюй як в тирі одну за одною нерухомі цілі. Над полями-лісами-морем. Для ефективного знищення 90% на дальніх підходах, знадобляться 7-8 FPV аеротачанок.
> Якщо згадати інфографіку трас шахедів, ми чітко бачимо 4-5 караванних стежок від самих кордонів.
Здається, та інфографіка дуже «творча».
На скільки щільно йдуть табуни, насправді, питання за дужками. Бо його вирішення однаково стосуватиметься як пілотованих, так і безпілотних тачанок. ХОЧА, б/п матимуть безсумнівну фору хочаб за рахунок того, що вони можуть барражувати багато годин поспіль в очікуванні. В той час як пілотовані мають вельми обмежений час для чергування в повітрі. Після видачі першого зведення про появу табунів від систем ППО, баражуючому за 100 км від фронту, на висоті 5-6 км UAV-FPV, достатньо просто перейти в крейсерський політ на зближення з найближчим табуном, поступово вирівнюючі висоту і мацаючи довкілля аудіолокатором. Пілотованим доведеться відбути предстартові процедури, набор висоти і швидкості, втрачаючи безцінний час
Вдарити крилом по крилу? Ну ну.
який радіус розльоту уламків при підриві бч шахеда? – ото безпечна відстань ведення вогню.