Без бою (Частина 2)
Як це не дивно, але трампліном кар’єри Муссоліні стала поразка угруповання Габріеле д’Аннунціо, яке захопило Ф’юме під час військової операції, названої згодом «Кривавим Різдвом». Король доручив армії очистити місто від бунтівників, і з 24 грудня 1920 року по 5 січня 1921 року армія вибила з міста залишки загарбників. З одного боку, це було повернення Італії у правове поле, а з іншого – ветерани це сприйняли як плювок у їхній бік, що вимагало відповідної сатисфакції, а тому ветеран та чудовий оратор Муссоліні отримав шанс швидко та суттєво наростити лави своїх прихильників.
Яким би біснуватим і впертим не вважали Муссоліні, в цьому випадку він зміг витримати паузу на межі фолу, коли його головний політичний опонент, який грав на тій самій електоральній базі, міг здолати всю його напрацьовану популярність просто одним рухом. Він дочекався моменту, коли все можна було зробити без прямого протистояння і просто стати вершиною хвилі після того, як зникло поле опонента. Також він дочекався свого часу і для того, щоб розставити всі крапки над «і» у власній партії, де його намагався потіснити енергійний, на десять років молодший Італо Бальбо, відомий під прізвиськом «Залізна борода».
Отже, як це згодом зробив майбутній фюрер, майбутній дуче повів свою партію на парламентські вибори 1921 року. Дебют не міг бути переможним, бо традиційно найбільшу парламентську фракцію мала Ліберальна партія. І цього разу вона опинилася на першому місці зі 159 голосами. Це була не монобільшість, проте найбільша фракція формує уряд. На другому місці, маючи 146 мандатів, опинилася нещодавня гавань Муссоліні – Соціалістична партія, і 104 голоси отримала Народна партія. Фашисти опинилися в середині списку з 35 мандатами.
Ставши лідером парламентської фракції, Муссоліні отримав персональну трибуну, де міг реалізувати безумовно видатні ораторські здібності, а плюс до того, до мандата додавався імунітет, яким він став користуватися на повну силу. Через певний час він став одним із найяскравіших політичних діячів уже в національному масштабі, і його програма відродження величі та нації в повоєнній Італії почала здобувати підтримку в найширших масах громадськості. Дуже скоро він виявив, що може спертися на набагато ширші маси населення, ніж це було перед виборами.
Але найсильніша сторона його партії була в тому, що вона стала прихистком колишніх військових – рішучих та вмілих людей. Тому саме собою постало запитання про те, яким шляхом іти на вершину влади, – довго й нудно, шляхом політичних баталій, чи реалізувати той потенціал, який уже опинився в його руках і продовжував прибувати. Через треті руки до нього почали доходити повідомлення про те, що в разі рішучого ривка на вершину його готові підтримати великі військові чини, а також промисловці, бо всі вже виразно відчували запах червоної зарази в повітрі Італії.
Через те що Муссоліні вже міг особливо не обмежувати себе у висловлюваннях під час публічних виступів, бо депутатський мандат давав йому безліч корисних ніштяків та недоторканність від правоохоронних органів, він став вести вкрай жорстку риторику і при цьому чудово володів словом, яке добре доходить до колишніх військових і простих людей. Воно й зрозуміло, адже сам Муссоліні вийшов із низів та непогано зарекомендував себе під час війни. У результаті вийшло так, що він успішно накачав свою публіку такою дозою рішучості, що вона вже сама була готова йти в Рим і захоплювати владу.
Щось подібне ми спостерігали на початку цього року, коли експрезидент Трамп робив те саме, і в якийсь момент його прихильники були готові переступити закон та будь-які правила для того, щоб захопити владу. Але, на відміну від Муссоліні, Трамп не воював, ніколи не брав на себе відповідальності, а навпаки, завжди її уникав, і тому, коли запахло смаженим, Додік забився в куток Овального кабінету з виглядом поца, який взагалі не в курсі того, що там за рухи розгорнулися біля Капітолію.
А коли стало зрозуміло, що путч провалився, він виступив із промовою про те, що нікого не закликав до захоплення влади, а покидьки, які на це зважилися, діють від свого імені. Муссоліні не мав проблем іти в перших рядах, бо він не раз це демонстрував на полі бою, до речі, як і Гітлер. Ні путін, ні те, що зараз править у нас, навіть близько не стояли поруч із цими діячами.
І от в один із таких днів – 12 вересня 1922 року, коли під час мітингу в Кремоні Муссоліні вкотре натхненно розповідав про те, що уряд лібералів, які незмінно стоять при владі, ведуть країну в нікуди і що час терміново і радикально щось змінювати, публіка почала скандувати: «Вперед, на Рим!» Тобто ті численні подачі, які він посилав у маси, було прийнято, і тепер публіка зробила подачу йому самому, і тут треба було терміново вирішувати, як переводити ситуацію в практичну площину.
Після цього Муссоліні провів низку переговорів із тими, хто робив йому знаки уваги та підтримки, і як він сам потім згадував, рішення про похід на Рим з метою захоплення влади під гаслом захисту від червоної чуми було прийнято 12 жовтня, а озвучено – 16 жовтня на партійному саміті. Там багато було сказано про те, що в парламенті поступово формується нова, потенційно найбільша фракція соціалістів і що вперше до парламенту пройшли комуністи. Це свідчить про те, що на наступних виборах щось робити може бути й пізно. Ну, а бойове крило партії наполягало на тому, що вони самі зможуть виконати всі необхідні силові дії, і плюс до того, вони тримають зв’язок зі своїми армійськими товаришами, які просто зараз несуть службу в армії та поліції, і там підтримка поглядів Муссоліні досить велика.
(Далі буде)