Уперше опубліковано: 16.08.2021
Авторка перекладу: Світлана
Замість передмови
Більшу частину наведеного нижче тексту було написано 16 серпня 2021 року. Зараз ця дата нам майже ні про що не говорить і, швидше за все, сприйматиметься як останнє літо перед широкомасштабним вторгненням, до якого залишалося трохи більше ніж пів року. Тоді нікому на думку не могло спасти, що рівно через шість місяців зелений лідор встановить «свято єдності» замість загальної мобілізації і що лише за кілька днів після цього «свята» по Києву та інших містах України, куди на святкування виганяли бюджетників, прилетять перші ракети і кордон перетнуть десятки тисяч солдатів агресора і сотні танків, а в небі літатимуть ворожі винищувачі.
Насправді ж у момент написання тексту світ відчував «післясмак» від виведення американських військ з Афганістану. Виконав вихід президент Байден, але відповідний указ видав його попередник і, як виявилося, змінник – Дональд Трамп, який потім назвав виведення військ ганебним. Загалом він таким і був, тільки от Додік не розділив відповідальності за цю ганьбу, яку сам і започаткував, зваливши всю провину на «Сонного Джо». Так от, цей текст було викликано стрімкістю захоплення влади в Афганістані силами талібів. Тоді вони заявили, що не розраховували на таку швидку перемогу над урядовими військами, які вдвічі перевершували їх чисельністю особового складу і багаторазово – в частині озброєнь. Це зараз ми знаємо, що москва вже встановила дипломатичні відносини з ними та веде інтенсивну співпрацю в напрямі виховання молоді та переробки сільськогосподарської продукції, зокрема деяких сортів маку та коноплі.
І тоді ж ми не могли собі навіть уявити, що приблизно те саме, але вже в курнику, мало не виконав путінський кухар Пригожин. Тепер уже відомо про те, що йому були готові присягнути практично всі силові структури, включаючи ФСБ, але він сам злякався довести справу до логічного завершення, і ще велике питання, чим би це обернулося на фронті. Ну, а власне цей матеріал було написано для того, щоб показати певні історичні аналогії тріумфу талібів. Зроблено це на прикладі Італії початку ХХ століття, і, між іншим, актуальність цих аналогій не вичерпано й досі. Далі – доопрацьований текст, із якого викинуто вже не актуальний шматок і вставлено деякі дрібні доповнення. Отже, читаючи його, майте на увазі, коли його було написано.
***
Після закінчення Першої світової війни карта Європи зазнала серйозних змін. Обвалилося зразу три імперії, що привело до виникнення цілої низки держав, і через те що цей процес ішов досить швидко, то кордони цих нових держав дуже часто пройшли не в тих місцях, де того хотіли як новостворені територіально-політичні одиниці, так і держави коаліції-переможниці. Так сталося і з Італією.
Досить велика кількість ветеранів війни й частина політичних діячів Італії вважали вершиною несправедливості передачу Югославії міста-порту Ф’юме, розташованого на Адріатичному узбережжі. Вони вважали, що внесок Італії у спільну перемогу союзників дозволяв їм розраховувати на отримання цього трофею, і, навпаки, їм було зовсім незрозуміло те, яким чином це місто відійшло до щойно утвореної Югославії, яка й близько не стояла з Італією в частині воєнних заслуг. Серед тих, хто вважав, що цю несправедливість слід виправити силою, був поет, військовий льотчик та політичний активіст Габріеле д’Аннунціо.
12 вересня 1919 року невеликий загін під проводом д’Аннунціо здійснив зухвалий рейд і силою захопив це місто. Хоча негайно прозвучало засудження цієї акції у виконанні короля Віктора Еммануїла III, всім було зрозуміло, що і політичний клас, і військові в душі підтримують її та схвалюють дії своїх бійців. Тим більше що загін складався з ветеранів елітних підрозділів італійської армії, пряме засудження яких було б собі дорожчим, бо війна щойно закінчилася і її герої ще мали в суспільстві особливу вагу.
Загалом цей маневр визначив політичний градус у самій Італії, але, безумовно, зіпсував відносини з союзниками, з якими країна пройшла велику війну. В цей самий час свою самостійну політичну кар’єру починав Беніто Муссоліні, син коваля з села Форлі. Він теж був ветераном війни, мав нагороди та поранення, але найцікавішим було те, що перед початком війни він був активним соціалістом і поділяв думку своїх однопартійців щодо того, що Італії треба зберігати нейтралітет і триматися подалі від цієї війни.
На той час він уже був редактором рупора Соціалістичної партії Avanti і транслював пацифістські погляди, які завжди були притаманні соціалістам. Причому робив це дуже непогано, бо після його приходу в редакторське крісло газета вчетверо збільшила свій тираж. У Муссоліні виходило видавати матеріали зрозумілою для широкої публіки мовою, і тому він мав успіх. Але потім із ним сталися несподівані метаморфози, і за місяць після початку війни він виступив за вступ Італії до коаліції країн, що воюють із Німеччиною.
Зрозуміло, що його негайно зняли з редакторства, а трохи згодом виключили з партії. А за кілька місяців його призвали до армії, і він відбув на фронт. Як і Адольф Гітлер, Беніто Муссоліні показав себе гідним бійцем, який був хоробрим у бою та цінував життя своїх товаришів, намагаючись допомогти їм у будь-якій найскладнішій і найнебезпечнішій ситуації, чим завоював авторитет. Тому коли війна закінчилася, йому треба було терміново конвертувати свій особистий авторитет. На той час він уже створив свою партію Fasci italiani di combattimento, що можна розуміти як зв’язка чи товариство боротьби. І на самому початку до неї увійшли колишні фронтовики. З цієї причини Муссоліні зрозумів, що Габріеле д’Аннунціо діє на його частині політичного поля і що час стартувати, поки не пізно.
(Далі буде)