РАДЯНСЬКЕ МИСТЕЦТВО, ЯК ТАКЕ
«Залізна завіса», яка існувала в радянські часи, породжувала не тільки ті наслідки, які буди закладені в дану концепцію з самого початку, але і ряд інших, навряд передбачених і бажаних. Так, за цією завісою виник ставок, в якому як мікроби, розмножувалися найвидатніші діячі мистецтв. Ставок мав назву «плагіат» і саме він виводив потужних режисерів, письменників, поетів, художників і скульпторів тих часів.
Тут слід відмітити, що радянське мистецтво торувало і власні шляхи, але там була своя атмосфера – митці, з одного боку, а з іншого – цензура, критики, або просто – партійні діячі, які відповідають за «культурно-масові заходи», а от споживач таке мистецтво не цінував. І дійсно, хтось чув, щоб людина без примусу, а просто на своєму городі співала: «І Лєнін, такой маладой і юний актябрь впіріді»?
Якщо б хтось виконав таку арію, його б точно запроторили куди слід. Звісно, національна культура хоч і була викинута подалі від загалу, але ж той же Дмитро Гнатюк співав «Кохана» або «Два кольори». Щодо останньої пісні, то мені і досі незрозуміло, як її вдалося вивести на публіку і при цьому не поїхати на Колиму. А от «топовий» Кобзон співав «День пабєди» і решту дичини. Тобто, совок генерував сою субкультуру, а національні сили все ж обережно протискували справжнє мистецтво. Тому – де ті пісні Кобзона, або Хіля з Лєщенком, і де «Ніч яка місячна», яка буде жити стільки, скільки живе людство?
Але деякі пісні або музичні композиції, які були тоді використані як музичний фон, були дійсно непоганими і мелодичними. І дуже часто саме за ці пісні радянські композитори ставали лауреатами різних премій і отримували почесні звання. Публіка вважала все це совковим продуктом і навіть не здогадувалася про те, що музика, до останньої ноти, була поцуплена на Заході, який і був огороджений «Залізною завісою». За нього майже не вдавалося зазирнути і тому радянські діячі мистецтв не хвилювалися за це.
Те саме відбувалося і в художньому кіно. Майже усі фільми, які отримали шалену популярність, повністю або частково, повторювали те, що вже було знято на Заході. Причому, це стосується як легкого жанру – комедій і музичних фільмів, так і «серйозного» кіно, як от «Собаче серце». «Митці» не соромилися і плагіатили не тільки послідовність сцен, але навіть освітлення і декорації, які вже використовувалися на зйомках подібного фільму. Це теж – окрема тема, але в даному випадку нас цікавлять лише казки.
КАЗКИ
З казками трапилася та сама історія. Якщо казка дійсно була цікавою і з багатим сюжетом, то скоріш за все, вона була у когось поцуплена і може трохи підфарбована. Решта казок у совкові часи були про Івана-дурака і зазвичай починалися словам: “Було в старого три сина. Першій – повна скотина, середній – урка і босяк, менший – просто був дурак. А далі – всім відома історія про те, як Іван взагалі нічого не робив і у нього все склалося суперово, позаяк він раптом спіймав дивну щуку, або щось таке. То – їхнє, а Червона шапочка, або Буратіно – плагіат. І от саме остання історія прямо зараз стала дуже важливою для України.
(Окончание следует)
Додам свої півгрошика. Після розвалу совка з’явилась можливість переглянути майже повністю фільмографію одного французького актора, якого тут майже не знали, але в Європі він був досить популярним. І ось у фільмі 1959 року бачу… Гешу Козлодоєва! З “Діамантової руки”. Одяг, зачіска, колір волосся, манери від поз до жестів, навіть фірмове відкидання голови — все один в один! Та й герой теж пройдисвiт.
Показую уривки фільму рідним — усі кажуть “Геша!”. Тобто мені не здалося i Мiронов просто вкрав чужий образ до останнього штриха.
Не дивно, що після певного періоду Мiронов ніби здувся, увесь “талант” десь випарувався. Мабуть, красти вже не було чого й не було в кого.
> Звісно, національна культура хоч і була викинута подалі від загалу, але ж той же Дмитро Гнатюк співав «Кохана» або «Два кольори». Щодо останньої пісні, то мені і досі незрозуміло, як її вдалося вивести на публіку і при цьому не поїхати на Колиму.
Ну, в совка був мотив приспати пильність націй, які він ще не окупував, але планував окупувати: показати, що нібито національну ідентичність не знищують. А те, що її заганяють в маргінес, і з усіх сил та усіма засобами намагаються гомогенізувати «савєцкій народ» — так це через «залізну завісу» ззовні не повинно було бути видно.
А в українських пісень можливо різні варіанти знайти, щоби «заслужити», а то й трошки переставити щось, чи «вправно» скоротити.
Ось, наприклад, «Гомін, гомін по діброві», народна пісня: https://uk.wikipedia.org/wiki/Гомін,_гомін_по_діброві#Варіанти
А ось вона же у виконанні Гнатюка: https://music.youtube.com/watch?v=PAdQy0hLCz0&si=f_eRYUGtAiPAhSo9
І як вам? Просто скорочено завершення, а сенс змінено на протилежний! І головне, навіть не присікаєшся, бо так само кінець скорочено й в опері Івана Котляревського «Наталка Полтавка» — але там заради сюжету опери. Ну а що, хто заборонить Дмитрові Гнатюку співати не народну пісню, а арію з опери на її основі? А що контекст сюжету опери втрачено — так кого це обходить?
А «Два кольори» доволі нейтральна, і її, мабуть, можливо було «проштовхнути» в контексті концепції «шароварщини» для «зовнішньої картинки» совка. Інша справа, що недооцінили, як її насправді сприймали українці. Кацапам було того не зрозуміти — в них до «косовороткі» таких почуттів немає, видно.
І, між іншим, Дмитро Гнатюк і російською пісні співав.
> і де «Ніч яка місячна», яка буде жити стільки, скільки живе людство?
О-о-о, який чудовий приклад, прямо з назви видно! Оригінальний початок автора, Михайла Старицького, 1870 року (і у виконанні діаспорянки зі США Квітки Цісик також):
Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай…
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
«Ніч яка місячна», кажете? А в Дмитра Гнатюка (і в Леоніда Бикова) — таки місячна:
Ніч яка місячна, зоряна ясная:
Видно, хоч голки збирай…
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиноньку в гай!
Та тут навіть риму втрачено! Зате «пройшло». Втім, «божу красу» залишили. Ну, «божья каровка»-то в кацапів є, то чого ж. Але зате в цій пісні є про «классовую барьбу»:
сядемо вкупочці тут під калиною —
і над панами я пан
Так і виживали, мабуть…
Щодо виживання. Вже часу пройшло як половина існування клятого совка, ні тобі цензури, ні тобі лінії партії, ні того пресловутого кдб, але де ну щось що можна навести у приклад досягнень української культури? де ті Тичини, вірші яких вивчати гірше чим їсти кирпичини? Остапи Вишні з їх новаторськими “посмішками”? а може Берднік з його “Вогнесміхом”? куди ж то все поділося?
Цікавитеся? Вивчайте: https://uk.wikipedia.org/wiki/Сучасна_українська_література
Загальна впізнаваність попередніх була забезпечена включенням до шкільної програми. І в новіших поколіннях загальновпізнаваними будуть і новіші. А «своїм ходом» загальну впізнаваність дістають лише гастроненітальні блазні на кшталт Зеленського, й куди там до нього Подерв’янському — він занадто складний для широкого загалу.
== Щодо останньої пісні, то мені і досі незрозуміло, як її вдалося вивести на публіку і при цьому не поїхати на Колиму. ==
Бикову-Маестро вдалося ще більше без наслідків – проспівати цілий рядок “Ой у лузі червона калина”.
Що з позиції ідеології Совка було десь на рівні Дойчланд убер аллес. 😁
Мабуть, цензори просто не знали ні подальшого тексту, ні тим більше історію пісні, сприйнявши її за звичайну народну.
Анті-колорадос: СЕР 17, 2025
Дозвольте мені дві ремарки.
1. Пам’ятаю як в дитинстві я зачитувалась казкою “Чарівник смарагдового міста”, нібито авторства деякого Волкова. Виявилося, що то був плагіат творіння американського дитячого письменника Лаймена Френка Баума «Дивовижний чарівник країни Оз». Уппс!
2. Мені дуже подобаються українські пісні, особливо зараз. Із сучасних авторів – це передусім звичайно Володимир Івасюк. Талановитий український композитор-виконавець, музикант, мультиінструменталіст (володів кількома музичними інструментами: скрипка, фортепіано, віолончель, гітара), поет. Дата його народження: 04.03.1949. Дата смерті: 26.04.1979 (30 років). Стільки років життя йому відпустили ці м’ясники-кдб-шники.
Місце смерті: Брюховицький ліс під Львовом. Причина смерті: повішення (імовірно, вбивство).
Колеги, зверніть, будь ласка, увагу на стрічку “імовірно, вбивство”. А спочатку все було не так. І довгі роки всі думали, що блискуча найталановитіша людина, пісні якої звучали по всьому тодішньому совку, раптом вирішив накласти на себе руки. Це було дуже дивно, але нам це впарювали довгі роки. І лише за незалежної України було доведено, що його закатували та вбили. А потім і з’ясувалося – кто. Це були м’ясники з сусідньої помийки. Хто б сумнівався. Один наш силовик високого рангу сказав, що він как-то прямо вирішив запитати у своїх “колег”, “за що вони вбили Івасюка”. Їхня відповідь його вразила. Вони відповіли дуже коротко: “Тому що він харизмат”! Ось, чого все життя боялися на болотах, що такий безсумнівний лідер, пасіонарій, зможе повести за собою молодь і не лише в Україні.
Його пісні любили всі! А найстрашніше для цих нелюдів було те, що ці пісні були чужою їм українською мовою. А для цих тварин відродження національної свідомості – це була смерть!
Він був нагорождений: Герой України (2009, посмертно)[2]. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1994, посмертно), Республіканської премії ЛКСМУ імені Миколи Островського (1988, посмертно) та номінації «За внесок у розвиток музичної культури України XX століття» (2001, посмертно).