Вирізаний шматок (Частина 1)

Вперше опубліковано: 11.03.2021

Авторка перекладу: Світлана

У будь-якій нормальній країні власна історія розглядається як фундамент культури або корені, завдяки яким відбулося те, що сьогодні оформлено у вигляді конкретної держави. Причому деякі з них не роблять проблем із того, що ці корені закладено зовсім недавно, без урахування того, що було на цій землі раніше і хто там жив. Адже якщо почати копати зовсім глибоко, то виявиться, що народ, який тут живе, звідкись прийшов і вже напевне не жив тут вічно. А те, що прийшов він сюди 20 тисяч, дві тисячі або 200 років тому, не має значення. Це – справа смаку, яка не варта нічого.

Що з того, що на території Греції, Тунісу, Іраку, Італії чи Єгипту існували давні цивілізації, з якими нинішнє населення цих країн не має нічого спільного? Практично у всіх випадках лінійний зв’язок культур було перервано настільки, що там просто забули про ті давні часи і все довелося «відкривати» заново. Причому в низці випадків місцеве населення навіть не мало бажання самостійно щось «відкривати», а робили це іноземці.

Тобто до такого минулого ставляться хоч із повагою, але досить спокійно та без екзальтації. Скажімо так, одна з наймолодших націй – американська – налічує трохи більше 200 років своєї історії, при цьому США є лідером у багатьох галузях людської діяльності, і їм немає сенсу шукати своїх предків серед фараонів чи магарадж. І навпаки, щойно відбувається хворобливе розкопування власного коріння – чекай біди. Причому ця біда буде такою, що в це навіть важко повірити, доки вона не станеться.

Так, Адольф Алоїзич та особи, які йому допомагали, вирішили накопати собі корінців арійського штибу, і он що з цього вийшло. Європа потонула в крові, а їхні байки, покладені на музику Ріхарда Вагнера, досі під забороною в тому ж Ізраїлі. Звідси випливає простий висновок: щойно в полі зору з’являються копачі скрєп, треба готувати гамівну сорочку, якщо вони ще не занадто загралися, або важку палицю, якщо момент було згаяно.

Як відомо, зараз посилено копають скрєпи в одній країні – московії. Там болісно лопатять її надра для того, щоб знайти коріння, з яким можна пов’язати свою велич. І цей процес кумедний тим, що найпросунутіші копачі неодмінно, хоч і віртуально, стикаються лобами з копачами товариша Гітлера, бо приходять до висновку, що на московії суцільно цвітуть пагони арійського коріння. Це тому, що нічого свого вигадати не вдається і доводиться юзати старі-добрі теми, які було покладено в основу націонал-соціалізму.

Але показове навіть не те, як вони швидко виходять на арійські теми, а те, що пропускають у цьому своєму зануренні. Словами сатирика, вони намагаються «зв’язати минуле і майбутнє, викинувши до чортової матері сьогодення». Точніше, вони пірнають у глибини арійських міфів, викинувши на цьому шляху частину історії, яка доступна у вигляді вже не міфів, а конкретних подій, імен і дат, без яких утворюється величезна дірка у хронологічній послідовності, і тому незрозуміло, як же ця дикість, яку цар Петро рівно 300 років тому нарік «росією», виросла з російських коренів. А точніше – чим вона була до цих самих 300 років, коли отримала це штучне найменування. Адже якщо пошкребти скрижалі історії саме в цей період, то виявиться, що про арійців треба забути раз і назавжди, як і про слов’янство, або «росіянство».

Отже, у 1721 році своїм указом цар Петро перейменував царство московське на «росію», або російську імперію, а свою посаду перейменував з «царя» на «імператора». Причому назву цю вигадав не він сам і навіть не опричники, а зробили це спеціально виписані із земель німецьких учені-історіографи. На замовлення вони могли написати будь-яку історію і придумати будь-яку назву. І тут може виникнути запитання, яке часто ставив Піфагор: «На фіга?» Для відповіді на нього пропонуємо дуже швидкий екскурс у совкові часи.

Ті, кому довелося проходити строкову службу в совковій армії, напевне ходили в караул і як мінімум раз – стояли вартовими на «першому посту». Таким завжди був прапор частини, що стоїть у штабі, на вході в кімнату для чергових. Так от, цей прапор мав дивний вигляд як для об’єкта «охорони та оборони». Він неодмінно стояв згорнутим у футлярі, нижню частину якого було виготовлено з дерева, а верхню – з прозорого пластику. Через нього було видно держак прапора, а ось побачити полотнища не було дано, бо воно не просто було згорнутим, а й зачохленим.

Заступаючи на пост, вартовий мав переконатися в тому, що візуально все виглядає цілісним об’єктом, а потім провести уважний огляд двох відбитків печатки на пластиліні, що знаходився на плашці, куди було вмуровано шнурки, що стягують короб. А потім через пластик та сама процедура проводилася з плашкою з відбитком на чохлі прапора. Якщо все гаразд, а так воно завжди й було, то «Пост здав! – Пост прийняв!», і розведення караулу йшло до другого, третього і так далі постів.

Але тут виникає все те саме питання Піфагора: на фіга такі складнощі? Навіщо чохлити прапор і ховати його у пластик? А відповідь проста: щоб заплутати противника. Адже тоді, і навіть зараз, військові частини мають цифрове позначення. За п’ятизначним позначенням в/ч***** міг бути окремий батальйон, близько 500 осіб особового складу, а могла бути дивізія на 15 тисяч багнетів.

І от саме цифрове позначення військової частини використовувалося у повсякденному листуванні, зокрема і з цивільними органами та організаціями. Цей же шифр було вказано і на КПП частини, де його міг бачити хто завгодно. Максимум, що можна дізнатися з коду, – нуль  на самому початку. Це означає, що на території цієї частини діє особливий режим таємності і, швидше за все, весь її особовий склад має якусь форму допуску до таємних даних. Це все.

А от на прапорі написано повне найменування військового підрозділу чи з’єднання. Щоб було зрозуміло, наскільки все це було запущено, у штабі частини було дві печатки: на одній найменування частини було цифровим «в/ч 00000», а на іншій – повне найменування: такий-то батальйон, полк або дивізія, наприклад «7 повітряно-десантна дивізія». Таким чином ховалися справжні назва і масштаб військового підрозділу.

Так от, цар Петро зробив те саме. Ребрендинг було зроблено для того, щоб заплутати того, хто спробує дізнатися, що ж за знаходиться вивіскою з такою дивною назвою? Але якщо військові приховують назви своїх частин, сподіваючись на те, що їхні маленькі хитрощі зможуть заплутати саме військового противника, то кого намагався заплутати Петро? До речі, ця хитрість не працювала, і там, де щільно стикалися американські та совкові військові, ті примудрялися не тільки назву частини дізнатися, а й її склад, озброєння та інше, бо вони по радіо вітали з днем народження командирів кораблів або бомбардувальників.

То що ж хотів приховати Петро, якщо за гроші виписав собі фахівців із фальсифікації історії з далекого закордону? Приховувати було що. Наприклад, цар московський, у тому числі й він сам, постійно писав чолобитні своєму сюзерену – кримському хану – про те, як вірнопідданий раб свого господаря спрямовує йому належну данину з побажаннями добробуту й запевненнями у вічній вірності. Тільки з 1700 року Петро перестав писати такі зворушливі та сльозливі листи, а раніше писав, і ці листи збереглися.

Але імператор уже російський, а не цар московський, нічого не писав. І столицю тому прибрав, щоб розірвати асоціацію з московією, або царством московським. І якщо щось таке спливе після його смерті, то хто знає, чиї це письмена. Тобто він приховав свою рабську ганьбу і васальну частину свого життя, що належала кримському хану. За це кримські татари і сьогодні зазнають помсти москви за першої ж нагоди.

Однак приховати треба було не тільки і не стільки це, а й саму сутність цього утворення, яке він назвав імперією, і, до речі, з якого переляку вона стала імперією, якщо століттями була князівством, а потім – царством московським? Треба було прорубати доріжку до імперії, у цьому випадку – Візантійської. Саме для цього шматок історії майже на пів тисячі років треба було викинути геть-чисто, і тоді до імперського майбутнього можна причепити чуже минуле, щоб вийшло щось двоголове, семилапе, але безмозке. Тим самим було вирішено рубати вікно в Європу, адже вікно в Азію було завжди відчиненим, але якщо рушити в цьому напрямі, треба назвати речі своїми іменами, і тоді ні імперії, ні величі не залишиться.

Адже як розглядається історія глибиною років з тисячу, дві чи більше? Ця історія відштовхується від імен якихось знаменитих особистостей, мислителів, учених або воїнів. З іншого боку, історія тих часів нанизується на імена правителів. Саме послідовність цих подій і дає історичну лінію, на тлі якої спливають імена тих самих мислителів і вчених, а правителі найчастіше й були тими самими воїнами, які писали історію своїм мечем.