Автор перекладу: Світлана
Обережно спостерігаючи за тим, як Німеччина змінює свій курс, можна помітити все більше ознак того, що в найближчій перспективі вона перетвориться на локомотив Європи і стане потужним глобальним гравцем. До останнього часу цю роль, хай і зі змінним успіхом, але все-таки грала Франція. Вона могла собі дозволити витримувати курс, який дратував ті самі США, але на це доводилося зважати. Загалом після Другої світової війни Франція постійно демонструвала своє небажання йти в кільватері чиєїсь політики, і часто саме це приносило їй певні дивіденди.
Просто зараз цю політику можна оцінити під новим кутом зору і пригадати, що вона то входила до військових структур НАТО, то виходила з них, то знову входила. Але такі маневри вона могла собі дозволити тому, що свого часу проігнорувала рекомендації США не розробляти власну ядерну зброю, а покластися на ядерну парасольку Америки. Хто б міг подумати, що мудрість цього рішення повною мірою стане зрозуміла тільки зараз, через 65 років після першого випробування французького ядерного пристрою в рамках операції Gerboise Bleue. Це був не єдиний аргумент на користь самостійної зовнішньої політики, але він ліг у її фундамент.
А Німеччина примирилася з роллю веденого і майже всі 80 років повоєнного періоду йшла курсом, прокладеним у Вашингтоні. Тому, маючи всі можливості створити власну ЯЗ та відповідну ракетну програму, вона опинилася у становищі бідного родича, який шукає прихистку під американською, а тепер – французькою ядерною парасолькою. Втім, просто зараз там відбуваються процеси, які навіть без наявності цієї зброї можуть вивести країну на панівні політичні позиції у світі. А там – хтозна, може, і до створення власної «ядерки» там поставляться інакше.
Проте курс на мілітаризацію та зречення від патологічного пацифізму там уже взято і запускаються механізми, які, безумовно, змінять військовий статус Німеччини. І між іншим, Берлін явно змінює риторику щодо військових загроз, які виходять із росії. Скажімо так, довгий час це було якимось табу, заснованим на забобонах, що випливають із підсумків Другої світової війни. І на це не вплинуло навіть те, що після розвалу Організації Варшавського договору публічними стали плани СРСР та союзників розв’язати війну із Західною Європою, де основним полем битви мала стати саме ФРН.
Тобто в розпорядження уряду Німеччини потрапили дані про те, в які міста, скільки і яких ядерних зарядів мало прилетіти, і більше того, в чеській частині документів щодо цих планів було прямо сказано, що раз Західна Німеччина стане радіоактивною пустелею, то навряд чи за неї американці боротимуться й надалі. Але ці документи не стали щепленням для політичних сил Німеччини, а тим більше – для перших осіб на кшталт Герхарда чи Ангели.
Мало того, ці плани передбачали масоване застосування тактичної ядерної зброї саме на її території. Їхня дивна «вдячність» уже стала маніакальною, бо відносини з москвою довгий час були навіть кращими, ніж із Вашингтоном, хоча американський «План Маршалла» підняв ФРН з руїн, а потім саме американські війська не дали совку реалізувати згадані вище плани. Але от ситуація змінюється, і буквально цими днями, було зроблено низку знакових заяв, які формують новий вектор зовнішньої політики Німеччини.
Так, видання DW у своїх коментарях до з’їзду Соціал-демократичної партії Німеччини, що відбувся 28 червня, наводить частину промови ексканцлера Німеччини Олафа Шольца, який закликає колег не плекати ілюзій з приводу політики росії й намірів прутіна. Він вважає, що прутин не задовольниться тим, що вже захопив в Україні, і хоче набагато більшого.
«За словами ексканцлера, своїми діями прутін зруйнував взаєморозуміння, яке десятиліттями панувало на континенті після закінчення Другої світової війни. Переломний момент, який настав, продовжив Шольц, матиме наслідки. Бундесвер стане сильнішим, а співробітництво в рамках НАТО вийде на новий рівень. Це теж правильно».
Слова Шольца підтвердив його однопартієць Ларс Клінгбайль, який у нинішньому уряді є віцеканцлером та міністром фінансів. За його словами, без різкого збільшення фінансування видатків на оборону Німеччина не зможе забезпечити не те що безпеку своїх партнерів і союзників, а й свою власну.
У свою чергу, міністр оборони Борис Пісторіус попередив німців, що росія перестала бути потенційною воєнною загрозою, а стала реальною і, швидше за все, неминучою. Він зазначив, що після початку широкомасштабного вторгнення в Україну прутін закінчив переведення промисловості на військові рейки, а його армія зросла удвічі. Він вказав, що добродушне спостереження за тим, що відбувається, – злочин проти власних громадян, і закликав терміново надолужувати вже згаяний час. А щодо намірів прутіна він висловився прямо і однозначно:
«Цей імперіаліст у кремлі не хоче вести переговори, він не хоче миру».
За його словами, президент РФ розуміє лише мову сили, наголосив Борис Пісторіус. Він застеріг від «зрозумілого, але зараз недоречного прагнення до миру» і закликав продовжувати підтримувати Україну «і одночасно захищати себе». Важливо, що Пісторіус особисто побував в Україні і зараз просто напряму отримує інформацію як про хід бойових дій, так і про те, що стає відомо з приводу подальшого бойового планування росії. Тобто в його словах нема емоцій і всі висновки спираються на тверді дані як власної розвідки, так і на ті матеріали, які надають українські колеги.
Тут важливо відзначити, що всі описані вище події та промови відбувалися на з’їзді лівої партії, в якій відсоток «прутін ферштейнів» традиційно великий. Там само, на з’їзді, лунали і прямо протилежні промови у стилі Герхарда Шредера, мовляв, пройдімося з прутіним по яснах, і буде нам щастя. Зокрема, з такими думками виступав представник лівого крила партії Ральф Штегнер, який посилено пропихає Маніфест миру, де детально описано, як весело скачуть рожеві поні і як правильно застібати білі плащі.
Але схоже на те, що ця риторика починає вичавлюватися, бо промисловість Німеччини вже прийняла стійку і готова повністю включитися у програму реанімації збройних сил. Ідеться про десятки й сотні мільярдів євро на найближчі років десять, а це – робочі місця, розвиток інфраструктури і так далі. Тож цілком імовірно, що любителям Маніфесту скоро пояснять, що з ним треба зробити і куди засунути.
І, крім того, СДПН лише ведена, коаліційна партія нинішнього уряду, а курс Німеччини зараз визначає залізний канцлер Мерц і його політична сила. Загалом при погляді на все це виникає лише один аспект жалю – що все це відбувається зараз, а не три чи п’ять років тому. Але це саме той випадок, коли краще пізно, ніж ніколи.