Погляд із Азербайджану

Автор перекладу: Світлана

Від редакції

Як ми писали раніше, Азербайджан зараз входить у дедалі жорсткіші «контра» з Кремлем, а ми ж пам’ятаємо, що таке Азербайджан. Ця країна без жодного розголосу поставила в Україну величезну кількість допомоги. Це була не зброя, проте дещо для ЗСУ було потрібне як повітря у певні моменти бійки. Якщо самі вони про це не пишуть і наші мовчать, значить, на те є свої причини. Ми ж, як могли, підтримували Азербайджан у його прагненні відновити свою територіальну цілісність, вигнавши окупанта, який лише номінально був вірменським, а насправді – кремлівським. Нас читають і там, а коли відбуваються якісь гострі події – ще й пишуть, щоб надати нашим читачам свій погляд на поточні події. Так було під час війни 2020 року, і так відбувається зараз. Нижче – текст колеги, який живе в Азербайджані, і ми його публікуємо в тому вигляді, в якому він до нас надійшов.

Автор: Мехті Зейналов

Росія як токсичний партнер: навіть Китай усувається. Чому світ більше не хоче мати справу з Кремлем

Росія колись прагнула бути лідером альтернативного глобального порядку: у БРІКС, Євразії, серед країн Глобального Півдня. Але у 2025 році, на тлі повномасштабної агресії проти України, що триває, та міжнародної ізоляції, що поглиблюється, навіть найтерплячіші союзники, включаючи Китай, Індонезію та Іран, усе частіше приймають рішення, які демонструють прагматичне дистанціювання від Москви.

Ключовий поворот: Китай, зберігаючи загальну риторику про багатополярний світ, все частіше вибудовує свою стратегію «Один пояс – один шлях» (ОПОШ) так, щоб оминати Росію, а також демонструє нюанси у своїй участі у БРІКС. Чому? Тому що Росія стала токсичною – і не лише через війну. Мова про глибинну політичну та моральну ненадійність, ксенофобію, зраду навіть тих, кого Кремль називав «братніми народами» або «союзниками». Росія – це болото, яке затягує своїх партнерів, і світ це усвідомлює.

1. Росія як ненадійний та маніпулятивний партнер

Один із найважливіших факторів токсичності – нездатність Росії до довгострокових і чесних альянсів. Кремль постійно: 

* Використовує обіцянки як інструмент тиску. 

* Перетворює зовнішню політику на торг і шантаж. 

* Змінює союзників на ходу залежно від внутрішньої пропаганди.

Приклад: Іран.

Іран наводиться тут як показовий приклад партнера, з яким Росія демонструє свою системну ненадійність, незалежно від власної репутації Ірану в міжнародному співтоваристві.

Росія публічно заявляла, що підтримує Іран, називала його «стратегічним партнером». Обіцяла поставити С-300. Але в реальності:

* Постачання відкладалося роками, доки Іран не пішов на поступки в ядерній програмі. 

* Москва використовувала Іран як розмінну монету в переговорах із Заходом. 

* Коли Іран чекав на допомогу – Росія ішла в тінь або торгувалася за свою вигоду.

Це не «помилка», а системний стиль зовнішньої політики Кремля. Навіть у середовищі, де прагматизм часто переважає над мораллю, російська модель поведінки виділяється своєю крайньою ненадійністю і маніпулятивністю. І Китай це бачить, оцінюючи ризики такого партнерства.

2. Ксенофобія та імперське мислення як елемент токсичності

Сучасна Росія будує свою зовнішню та внутрішню політику на ксенофобській, шовіністичній риториці. Це робить її проблемною навіть для найбільш цинічних союзників. 

* У пропаганді РФ регулярно звучать зневажливі тези на адресу інших націй, включаючи «партнерів» (Китай, Центральна Азія, Закавказзя, Близький Схід). 

* Підтримуються ідеї переваги росіян та ненависті до «іноземного», що особливо яскраво проявляється в агресії проти України.

* Навіть союзники Росії не можуть бути впевнені, що завтра їх не назвуть «зрадниками», «маріонетками Заходу» чи «молодшими братами».

Це небезпечно. Ніхто не хоче мати справу з отруйною імперією, яка на словах «дружить», а насправді зневажає і використовує, і чия агресивна сутність стає дедалі очевиднішою.

3. Чому Китай вибудовує маршрути в обхід Москви

Китай – прагматик. Його стратегічний проєкт «Один пояс – один шлях» (ОПОШ) вимагає: 

* Стабільних, надійних та передбачуваних логістичних коридорів. 

* Партнерів, які не схильні до раптової ескалації та не перебувають під жорсткими санкціями.

* Репутації, яка не породжує вторинні санкції та ізоляцію для учасників ОПОШ.

Росія – антипод цього. 

* Вона веде руйнівні війни, дестабілізуючи регіони та створюючи непередбачуваність. 

* Не здатна забезпечити економічну передбачуваність через постійні зміни в політиці, санкційний тиск і загальний занепад економіки. 

* Стала мішенню безпрецедентних санкцій, які «прилипають» до будь-кого, хто з нею взаємодіє, створюючи величезні ризики для китайських проєктів. 

* Поводиться як «старший брат», якого ніхто не просив. Навіть Китай не хоче бути в цій ролі «молодшого», особливо коли це шкодить його економічним інтересам і ставить під загрозу глобальні амбіції.

Саме тому Пекін активно розвиває інфраструктурні коридори через Центральну Азію, Каспій та Близький Схід, минаючи Росію. Прикладом є будівництво залізниці Китай – Киргизстан – Узбекистан, яка дозволить скоротити строки доставки вантажів до Європи, оминаючи російську територію. Це стратегічне рішення спрямоване на диверсифікацію маршрутів та зниження залежності від нестабільного та все більш проблемного російського транзиту. Росія, занурюючись у болото агресії та ізоляції, стає лише перешкодою для глобальних торговельних шляхів.

4. БРІКС: прагматизм Китаю та зміна ролі

Спочатку БРІКС був економічним альянсом країн, що розвиваються, альтернативою західним інститутам. Китай продовжує бачити у БРІКС інструмент для просування багатополярного світу та посилення впливу Глобального Півдня. Однак: 

* У результаті агресивної політики Росії БРІКС став сприйматися деякими як більш політизований клуб «ображених на Захід» та притулок для автократичних режимів, що не завжди відповідає прагматичним економічним інтересам Китаю. 

* Москва просуває у БРІКС країни з автократичними режимами та конфронтаційним порядком денним (наприклад, Еритрею, Іран, Венесуелу), що може створювати репутаційні ризики для Пекіна, який прагне глобального лідерства і стабільності.

* Китай, хоча й підтримує розширення БРІКС, демонструє, що його участь підпорядкована власним стратегічним пріоритетам. Наприклад, нещодавнє повідомлення про те, що голова КНР Сі Цзіньпін може пропустити майбутній саміт БРІКС у Бразилії (вперше за довгий час), посилаючись на «щільний графік», може тлумачитися як сигнал про прагматичний підхід та пріоритет інших напрямів зовнішньої політики, а також небажання асоціюватися з потопаючою репутацією Росії.

Китай не відмовляється від БРІКС повністю, але його дії показують, що Пекін не дозволить блоку стати перешкодою для його ширших економічних та геополітичних цілей, особливо якщо російський порядок денний робить його менш ефективним або більш ризикованим.

5. Наслідки для Росії

Росія залишається ізольованою навіть у тому «світі поза Заходом», який сама активно пропагувала: 

* Китай – вибудовує прагматичні маршрути в обхід і демонструє гнучкість в участі в багатосторонніх форматах, уникаючи прямого асоціювання з Росією, яка тоне. 

* Індія – активно грає проти Москви в Центральній Азії та Африці, обстоюючи власні інтереси і не бажаючи бути втягнутою в російські проблеми. 

* Іран – глибоко розчарований і шукає нових союзів, усвідомлюючи ненадійність російського партнерства. 

* Туреччина – використовує Росію, але не довіряє, переслідуючи свої регіональні амбіції, не пов’язуючи себе з її долею.

* Латиноамериканські країни – бачать у Росії більше ризику, ніж вигоди, побоюючись вторинних санкцій та нестабільності, що походить від агресора.

Висновок: імперія отрути, яка тоне.

Росія в очах світу дедалі більше сприймається не як альтернатива Заходу, а як загроза розвитку, стабільності та довірі. Її повномасштабна агресія проти України лише підтвердила це. Навіть ті, хто був готовий співпрацювати з Кремлем, бачать: це країна, яка зраджує, тисне, маніпулює та руйнує. Її непередбачуваність і схильність до конфронтації роблять її токсичним партнером, від якого прагматичні гравці, такі як Китай, вважають за краще дистанціюватися, захищаючи свої довгострокові інтереси.

Росія більше не є надійним партнером. Вона – геополітична проблема, яка все глибше грузне у власних помилках та агресії. І чим далі, тим більше країн приходять до цього висновку.