Твіт особливо великого розміру

Автор перекладу: Світлана

Від редакції

Наведений нижче пост – специфічний, і тим, у кого дуже вразлива психіка, читати не рекомендовано. Не тому, що там будуть якісь пристрасті, але нічого приємного точно не буде.

***

Почну здалеку, бо без цього ніяк. У далекому вже минулому житті, коли довелося служити строкову ще в совковій армії, кожен ранок із шостої години починався з фізпідготовки. Вона ділилася на три частини: крос, силові вправи і далі – спецкомплекс для роду військ. Останнє – нікому не цікаве, а ось дві перші позиції згадаю докладно. Щойно потрапив у частину, першого ранку довелося бігти три кілометри. З цим особисто у мене проблем не було, бо мав розряд з легкої атлетики, і саме з бігу на середні дистанції. Єдине, що було проблематично, – бігати доводилося в чоботях і, відповідно – в онучах. З першого дня нам втовкмачували, як їх правильно мотати, бо натерті ноги через специфічний клімат гоїлися довго й нудно. Через тиждень чи два крос перетворився на п’ять кілометрів, і весь батальйон його біг щоранку. Ще через певний час він дійшов до десяти кілометрів, і на тому зупинилося. Далі – щоранку – по «десяточці» на ніс було забезпечено.

Після того, як усі «зігрілися» бігом, наставав час силових вправ. Скажімо так, це були не лише силові, а й групові повзводні вправи. Що таке «крокодил», або віджимання на кулаках, не розповідатиму, бо особливий інтерес викликає інша вправа. На спортмістечку було обладнано специфічні, дуже низькі «лави», виконані зі старої лопаті вертольота. А трохи далі, на ще меншій відстані від землі, йшла труба, відповідно – паралельно лаві та землі. Її було намертво вмуровано в землю, а далі сідаєш на лаву, закидаєш руки за голову, просовуєш ступні ніг під трубу, і на рахунок сержанта починаєш «качати прес».

У цій вправі не було кінцевої кількості рухів, і сержант міг командувати «раз-два» на власний розсуд, на відміну від бігу. Родзинка цієї вправи була в тому, що руки ти закидаєш не за свою голову, а за голову товаришів праворуч і ліворуч. Всі опинялися немовби пов’язаними в один великий організм. І ось так виконувалася ця вправа. А тепер до того, навіщо все це докладно описувалося.

Через те що всі вже звикли бігати «десятку» вранці, через якийсь час щонеділі стали проводитися марш-кидки на ту ж «десятку», але вже за межами частини і з повною викладкою. А це означає, що на тобі було все, що повинно бути, – зброя, підсумки з магазинами і РД-54, рюкзак, у який замість БК клали спочатку одну, а потім – дві цеглини. Ніхто боєприпасів не видавав, і тому цегла мала надати спорядженню потрібної ваги. А далі – поротно (100–120 осіб) – побігли. Кожна рота біжить окремо і за своїм часом. Змагання не було, бо головне – вкластися в норматив. Уже не пам’ятаю, скільки він тоді був, але менше години – 54 або 55 хвилин, якщо нічого не наплутав. І тут починається найцікавіше. Норматив зараховувався по останньому бійцю роти. Неважливо, що найсильніші і найвитриваліші могли пробігти швидше або більше ніж десять кілометрів, головне – вкластися в норматив, і нікому не цікаво, як це буде виглядати.

Словом, побігли. Перша «трійка» дається легко, а ось із «п’ятірки» починає відчуватися вага всього того, що на тобі теліпається. Іноді невелика частина маршруту передбачала «подолання водної перешкоди». Насправді рота забігала у воду і, зайшовши по пояс на вказаному місці, повертала паралельно до берега і так – метрів 100–150. Після цього поверталися на берег і бігли далі. І ось на другій «п’ятірці» найслабші починали видихатися. Всім стає зрозуміло, що якщо вони зараз упадуть – рота не виконає нормативу, а це означає, що залишок неділі чи суботи займе «стройовий тренаж». Не стану розписувати, що це, але, по суті, це був варіант колективних тортур.

Виходячи з цього, тих, хто видихся, починають розвантажувати. Спочатку забирають рюкзак і передають тим, у кого сил ще достатньо, щоб нести своє й товаришеве. Часто несли по черзі. Потім забирали автомат і підсумок з ременем. Бувало, що вже брали під руки і тупо тягнули до фінішу. Наскільки можу пригадати, моя рота «стратила» тільки першого разу і далі діяла вже більш раціонально і злагоджено. Скажу по собі: навіть з урахуванням моєї непоганої фізичної підготовки, ця вправа була дуже нелегкою. Після того як добігали до фінішу, всі просто валилися з ніг і певний час приходили до тями.

А тепер – силова вправа «качання пресу». Ситуація повторювалася приблизно так само. Взвод заганявся настільки, що найслабші починали здаватися і обвисати на руках товаришів, і їх доводилося піднімати вже тим, у кого ці сили є. Думаю, що сержант усікав цей момент і спеціально доводив до нього, щоб усе це починало доходити не через звичайне мислення, а через м’язи, дихалку, біль і якусь нестяму. Мозок просто відключається, і ти тільки чуєш: «Р-р-раз! Два-а-а!» І знаєш, що на «два» ти повинен зібрати залишки своїх сил і тягнути вгору себе і когось, хто вже здався. І ось коли ти виконуєш це «два», то вже розумієш, що витратив на це буквально всі свої сили… Але потім чуєш: «Р-р-раз…!» І вже за межами сил знову, на жилах – тягнеш ще і ще.

Згодом, коли вже став досвідченим солдатом, іноді доводилося й самому командувати «Раз-два», а на марш-кидках забирати щось у тих, хто видихся. І ось що тут важливе. З часом ти починаєш розуміти, що самі ці вправи розраховані не тільки на те, щоб підняти фізичну підготовку, а отже – і боєздатність, а й усвідомити, що поряд із тобою можуть опинитися ті, кому важче, або ті, хто слабший. І це не їхня провина, просто так влаштоване це життя, і в піковій ситуації – хтось тягне і когось тягнуть. Інакше не буває.

І тепер – головне: той же сержант або «старий», уже тертий усіма цими вправами, робить дуже важливу справу, точніше – вигукує важливі слова, які не зайдуть у голову в жодному іншому стані. Вони можуть бути різними, але зміст їх такий: можеш – тягни, не можеш – не викаблучуйся, а дай товаришам допомогти, але головне – не скигли! Не роби так, щоб своїм плачевним виглядом дати решті привід для зневіри. Словом – не скигли!

Зрозуміло, що все це – спогади мирного часу, і війна видає набагато жорсткіші умови і часто ставить у безвихідні ситуації. Якби це було інакше, воно не було б війною. І ось сьогодні був час зайти у Твіттер і подивитися, що пишуть начебто наші люди. Стоїть суцільне виття. Причому ті, хто на фронті, закусили лямку і тягнуть війну, себе, своїх побратимів, нас усіх, Україну, і від них немає сотої частини такого виття! А я скажу чому: вони ось так уперлися і вже за межею своїх сил – тягнуть просто тому, що за ними – нікого. Їм не до виття.

Виття – від ледарювання і неробства. Виття – від того, що ти віддав свій автомат, підсумок і рюкзак комусь іще й повис на плечах тих, у кого є дух і сили. Добре влаштувався і, озираючи околиці, що пропливають повз, вирішив прорізати свій голос. І поки не отримав по холці – витимеш. Ось чому! Мало того, що сам розпустив соплі, то ще своїм виттям і стогоном розвалюєш упертість інших. Тому доводиться нагадати цей принцип: якщо можеш – візьми поклажу слабкого. Не можеш – не вантаж своєю поклажею. Якщо не можеш тягнути свою – не вий і не ображай своїм виттям тих, хто тягне цю лямку.

Що стосується війн узагалі і нашої війни зокрема, то всім треба розуміти, що ніхто не скасовував поняття «втома від війни». Це було, є і буде, і нічим це не лікується. Всі втомлюються, навіть наші партнери, які бачать війну по телевізору, – теж втомлюються. Хтось може похвалитися тим, що ворог не поклав язика на плече? Та нічого подібного. У їхніх пабліках виття набагато гірше за наше, і я поясню чому.

Якщо протерти очі від пропаганди, то перед нами проста істина. Немає жодної позиції, за якою ЗСУ мали б перевагу над ворогом: ні у зброї, ні в боєприпасах, ні в засобах, ні в особовому складі. Причому перевага ворога – кратна, і за всіма підручниками бойового мистецтва, він повинен був розбити нас повністю. Але четвертий рік, стікаючи кров’ю і обмотавшись кишками, втрачаючи зброї стільки, що він такого в найжахливішому кошмарі не міг уявити, ворог повзе вперед, встеляючи зайняту територію трупами. Четвертий рік! Згадайте співвідношення сил і засобів у Другій світовій. У кого було саме таке співвідношення? Практично ні в кого!

Так, влада – ла*но, так, дурнів у погонах достатньо, але просто підніміть на вибір щоденники полководців і почитайте, як вони плюються на своє керівництво за тупість та відсталість. Для особливо зацікавлених: знайдіть опис того, як відбувалося становлення танкових військ США. Подивіться на ту іронію долі, згідно з якою один із найкращих танків Штатів – «Першінг» – отримав ім’я одного з убивць саме танкових військ. Подивіться те, як ці війська вбивав командувач сухопутних військ. І таких прикладів – хоч греблю гати. Тупості, жадібності і навіть зради в кожній війні – неміряно. Наша війна – не виняток. Ідеального нічого не буде. Якби у нас була ідеальна влада і все інше, війни б не було в принципі.

Тобто те, що ми спостерігаємо зараз, не є чимось новим, хіба що стійкість наших військових навряд чи має приклади в історії. Але у нас ллються соплі вперемішку з ла*ном. Ще раз повторю. Якщо ти видихся, то тобі не можна докоряти, чим би це не було викликано, бо кожна людина має свою межу, але якщо ти вийшов на цю межу – зроби добру справу, заткнися!

Усі бачать точнісінько те саме, що й ти, нікому і ні на що ти очі не розкриєш, але хтось зціплює зуби і робить те, що може сам, не озираючись ні на зелених, ні на когось іще, при цьому – витираючи соплі тим, хто впав. Я не закликаю кожного підставляти плече чи підхоплювати рюкзак ослаблого – це справа особиста, я закликаю лише до одного: не скигліть уголос! Не вичавлюйте з себе це ла*но. Не заважайте решті! Станьте збоку і просто заткніть свій фонтан. Може, цього буде достатньо для того, щоб повернутися до людського вигляду.

Все. Готовий приймати кілотонни тухлих помідорів та помиїв.