Суть проблеми полягає в тому, що воїнство, яке воювало за царів, потім – за Сталіна, а тепер – за путіна, завжди потрапляло і потрапляє в категорію гарматного м’яса. Якщо так, то логістика завжди була справою другорядною, а іноді – й ганебною. Враховуючи те, що ніхто й ніколи не виводив на битву таких величезних у кожному періоді часу армій, то саме росія мала б визначати весь розвиток логістики. Проте це виглядало більш-менш пристойно на папері, а в житті це мало зовсім гнітючий вигляд.
Мені довелося відслужити строкову службу, коли совок ще не впав, і бачити все на власні очі. Так от, щоб не було закидів, що це були «дерев’яні» (інженерні) війська чи взагалі – будбат, де панувала анархія, і в ті часи, коли продукти почали зникати з цивільних магазинів, там офіцери і прапорщики відверто обжирали солдатів, одразу уточню, що я служив швидше в еліті військ. Проте перші пів року служби проходили під знаком постійної голодухи. Для того було багато причин, про які зараз не будемо поширюватися. Скажімо так, їжі було недостатньо і її якість мала бути набагато кращою. Якщо нічого з цим не робити, то їсти це можна було тільки з голодухи.
Згодом, коли строк служби перевалював за рік, харчування як таке переставало бути проблемою. Але все це було самодіяльністю старослуживих. Уже можна було заходити в «булдир» – солдатську чайну, де були якісь продукти, можна було вночі в їдальні смажити «картофан», хто служив – знають, що це таке. Але найголовніше – встановлювався постійний контроль за прапорщиками – начальником харчового складу і начальником їдальні. Після того як обидва вигребли величезних «люлів» по обличчю, їжа в їдальні перейшла в розряд «умовно їстівної», і нова молодь вже не відчула принад того, чим зазвичай годували ці два веселі «прапори». Просто штрих, який дозволить зрозуміти, наскільки хотілося саме жерти.
На ранковому шикуванні та після кожного відвідування їдальні молодь проходила огляд щодо відсутності хліба в кишенях. Адже це загрожувало тим, що від бруду міг спалахнути гепатит, і тоді ціла рота сідала на безвилазний карантин. Як тільки з цим не боролися, навіть насипали пісок у кишені й зашивали, і все одно хліб знаходили в найнесподіваніших місцях. Біля їдальні росли яблуні, з десяток дерев. То яблука не доживали до розміру великого гороху. Просто повірте, почуття голоду було постійним і настирливим. Якщо з’являлася можливість поцупити щось їстівне, солдат це робив не замислюючись, на автоматі!
При цьому мені вдалося відвідати гарнізонні продовольчі склади. Можу сказати напевне: якби в цей час влаштувати екскурсію цими складами для мешканців будь-якого совкового міста, вони просто б не повірили, що стільки і всього може бути зосереджено в одному місці. Люди просто непритомніли б від перевантаження мозку.
Це я до того, що продукти були, і їх було багато. З цих складів отримували продукти всі частини гарнізону, яких було кількадесят. Так от, на стіл солдата потрапляло майже неїстівне «їдло», яке можна порівняти за якістю лише з тюремним «хмирем». Але, як виявилося, це було ще не саме дно.
Це з’ясувалося несподівано. Справа в тому, що в місті була гарнізонна гауптвахта. Туди можна було потрапити трьома шляхами. Перший – заїхати туди на три доби як стягнення, але залишитися там довше з причини відбитого на всю голову начальника гауптвахти. Другий шлях – заступити на варту з охорони гауптвахти і деяких інших гарнізонних об’єктів. Третій шлях – гібридний. Начальник «губи» був настільки своєрідний на всю голову, що жодна варта не здавала наряд у повному складі, хоча б один вартовий обов’язково залишався як арештант.
У будь-якому випадку, самі арештанти і варта столувалися з одного місця. Їжу привозили з найближчого розташування – частини інженерних військ, відомих у гарнізоні як «дерев’яний» полк. Ось ця «їжа» демонструвала справжнє та безоглядне дно. Я б навіть сказав – днище. Що треба було зробити з продуктами, які доставляли з гарнізонних складів, де їх брали й інші частини, – невідомо. У мене є своє власне припущення про те, якого цинічного приниження зазнали ці продукти, але не стану їх викладати тут з морально-етичних міркувань. Скажімо так, наша варта це не їла, як не їли й арештанти.
Гаразд, варта могла заслати гінця до магазину, а арештантів вивозили для роботи на цивільні об’єкти, де їх годували в заводських їдальнях. Але слава про кухню «дерев’яного» полку була настільки стійкою, що він уже ні з чим іншим не асоціювався, крім тих помиїв, якими там годують особовий склад. Зауважимо: командування частини, штабні та стройові офіцери в обід мали б їсти ту ж саму їжу. Але або вони цього давно не робили, або про смаки не сперечаються. Взагалі. Зауважимо, все це відбувалося в мирний час, на власній території, що називається, у глибокому тилу, а що ж коїлося на війні?
(Далі буде)