Але повернімося до Угорщини, «визволення» та клептоманії совкової армії. Спогади людей, які пережили придушення повстання, рясніють епізодами, коли визволителі знімали з перехожих одяг, взуття, забирали цінні речі, знімали годинники та інше. Особливою увагою користувалися магазини в районі бойової операції. Там військові допомагали надійно заховати товар. Вони вивозили його на батьківщину і там надійно ховали. Найбільш відчайдушні «визволителі» практикували секс «за згодою» з місцевими жінками та дівчатами. Справа в тому, що від «визволення» Польщі, Німеччини та інших країн під час Другої світової війни минуло трохи більше десяти років, і багато військових пам’ятають про те, як їм дозволялося «брати трофеї» і ґвалтувати все, що потрапить під руку, – від дітей до старих фрау.
Навіть якщо не брати до уваги те, що совок був одним із призвідників війни, таке звільнення повинно було стати предметом розслідування та міжнародного трибуналу. Але тоді це спустили на гальмах, а отже – заклали алгоритм повторення. Тоді з Німеччини вивозили все – від велосипедних насосів та домашнього начиння до промислових підприємств.
Між іншим, у тій самій окупованій Франції Вермахт суворо стежив за припиненням мародерства. Продукти закуповувалися за твердими цінами та педантично оплачувалися, а секс відбувався за згодою або за гроші. У совку все пішло інакше тому, що москва втягнула населення окупованих територій у тотальну війну шляхом закидання загонів НКВС, які викликали антипартизанський терор у відповідь. Відомо, що в перші місяці окупації у більшості населення совка не виникало проблем з окупантом, страждали переважно євреї та комуністи. Зрозуміло, що євреям від цього не легше, а за знищення комуністів дуже багато хто на окупованих територіях подумки казав «дякую». Терор почався пізніше і в тих місцях, де піднявся організований опір. Що характерно, в окупованому Севастополі жодної особливої партизанщини не було. Місцеве населення цілком уживалося з окупантом, і обидві сторони не бачили проблем у спілкуванні.
Проте такого масового пограбування і насильства, яке коїли саме совкові військові, Вермахт взагалі не допускав. Усі силові акції, пов’язані з репресіями місцевого населення, виконували підрозділи СС, які йшли слідом за армією. Але порівнювати СС та НКВС – марно. Якщо подивитися на те, що коїли чекісти, то СС – дилетанти і слабаки порівняно з останніми. Це – окрема тема, бо тут ідеться про армію.
Отже, повернімося до тези про те, що російсько-совково-російські військові завжди розглядалися владою як худоба. Точніше, як частина стада, яким було все підвладне населення. Звідси і ставлення до власної армії. Взяти хоча б такий сумний наслідок бойових дій, як втрати. У тому ж Вермахті кожен командир низової ланки чітко вів облік втрат, і як результат, командування і родичі чітко знали, як, коли і за яких обставин загинув той чи інший солдат і де його прах. Винятком були випадки, коли гинув весь підрозділ, включаючи його командира. Крім того, на останньому відрізку війни, коли багато з’єднань вже перебували у стадії агонії, було втрачено управління військами та облік втрат. Проте навіть до своїх небіжчиків в основному ставилися належним чином і ховали їх з усіма можливими військовими почестями.
У мемуарах німецьких полководців часто трапляються описи порядків, що панували на фронті, і багато хто писав про те, що командири нижчої ланки особисто відповідали за вилучення з поля бою своїх загиблих підлеглих та їх поховання. Мало того, якщо хтось із офіцерів не доклав усіх можливих зусиль для упокоєння своїх солдатів, він мав усі шанси нарватися на великі неприємності. Ці факти обов’язково доходили до керівництва, і на тому кар’єрне зростання припинялося. А крім того, такий офіцер у разі його переведення в інший підрозділ чи з’єднання йшов із «чорною міткою», і служба виявлялася нестерпною. Відомі випадки, коли такі командири гинули за дивних обставин з кульовим отвором у спині.
Порівнюючи це і те, що совок досі не може навести точних даних про втрати у Першій світовій, громадянській, Другій світовій і навіть у Чеченських війнах, то суть ставлення до солдатів проявляється в чистій та відвертій формі. Та що там віддалені часи – росіяни просто зараз не знають, скільки вони втратили в Сирії, скільки в Лугандоні. Є підозра, що так і не дізнаються. Приблизні дані опублікує нова влада в Сирії, а в нас – офіційні органи після звільнення наших земель та розкриття могил. Це лише один прояв загальної проблеми, до якої ми нарешті підійшли.
(Далі буде)