Уперше опубліковано: 05.01.2017
Авторка перекладу: Світлана
Від редакції (передмова 2017 року)
Учора ми опублікували статтю-провокацію у двох частинах («Що було б, якби». – Прим. перекл.). Взагалі-то ми розраховували відразу на кілька ефектів від її прочитання, і майже всі вони програлися в реакції наших читачів. Але тепер ми хочемо надати пояснення ще одного ефекту на відомому прикладі.
***
Багато хто стикався з феноменом передбачення чи попередження в художніх творах різноманітних жанрів. Щоб далеко не ходити по приклади, можна згадати кілька пісень Вакарчука ще до Майдану та війни, де він співав про те, що скоро і сталося, і про те, чого ще не було, але неминуче буде. Це близький приклад, але таких можна знайти десятки чи сотні.
Ми візьмемо за основу російський художній фільм «День радіо». Напевно, багато хто дивився його і сприймав як відірвану комедію. Тоді, навесні 2008 року, воно приблизно так і виглядало, бо ніхто не знав того, що буде потім. Мало того, цей фільм увійшов до низки подібних до нього. Кожен може згадати фільми «Звичайне диво», «Вбити дракона» і навіть «Місце зустрічі змінити не можна». Перші два в момент їхнього виходу виглядали як комедія, а останній – як реквієм за минулими часами, але насправді фільми виявилися пророчими і попереджали про те, чого треба було б уникнути. Що характерно, тепер навіть автори саме цих фільмів зреклися їхньої суті і стали на бік тих сил, про які вони попереджали і вселяли надію на те, що найстрашніших речей вже вдалося уникнути і вони вже ніколи не настануть знову. Тобто до кінця життя автори обернули своє ставлення до світу на діаметрально протилежне.
«День радіо» вписався в цю когорту фільмів до жаху чітко. Сам рік 2008 став поворотним в історії росії. Вона знову захотіла крові та почала її лити буквально через кілька місяців після виходу фільму на екрани. Тепер, через роки, особливого гумору там уже немає, а є одні знаки оклику.
Основна тема, яка рефреном йшла через весь фільм, – повністю відбите, тупоголове радіо, на якому слухачам вантажать абсолютно будь-яку нісенітницю, навіть таку, яка підійде виключно душевно хворим, але, як видно по ходу п’єси, все це проходить на «ура». Тобто навіть повністю п’яні диктори, які несуть каламуть в ефір, ні в кого не викликають відторгнення. І справді, зараз російські ЗМІ несуть суцільну маячню про велич, як тоді несли маячню про «чорнопопиків» та інших рідкісних звірів. Тепер усе телебачення, радіо і друковані ЗМІ росії стали схожі на «нібито радіо» з фільму і мовлять нібито новини про нібито вибори нібито президента або про нібито визвольні війни проти нібито фашистів. Росіянам розповідають про те, що вони стали жити краще і веселіше. І вони справді вважають веселим опалення груби дровами, нужник з діркою в підлозі та віялові відключення електрики при тому, що росія має найбагатші поклади нафти й газу, а країни, які просто багаті на ці копалини, подають газ та електрику своїм громадянам – безкоштовно і забезпечують цим усіх охочих. Але нібито велич ллється з телевізора і радіо, і все нібито – добре.
У фільмі ще є певна обачність щодо того, що можна ставити з музики, а що – не комільфо. Тоді «В’язаний жакет» ще не був форматом і називався так, як і повинен називатися, – блатняк. А тепер російська естрада – суцільний блатняк, який утверджує закінчення переформатування країни в зону. Тепер це не блатняк, а шансон. Хоча якби такий шансон почули Едіт Піаф або Шарль Азнавур, вони, обійнявшись, кинулися б з верхнього майданчика Ейфелевої вежі вниз.
Ну, й російські військові з їхнім есмінцем «Юрій Шостакович», на якому командувач округу пішов у нейтральні води ловити восьминогів. Тоді це виглядало весело, але показана на екрані деградація згодом вихлюпнулася тоннами крові, яка ллється взагалі ні за що, а побратим есмінця, грізний авіаносець «Отмірал Кузнєцов», уже став притчею во язицех.
Коротше кажучи, фільм став попередженням росіянам про те, що одного разу вони можуть прокинутися саме серед такого абсурду і стати його частиною. Але тоді всі посміялися й забули, а потім прокинулися саме посеред абсурду, як його гвинтики.
От і наша вчорашня стаття була таким собі застереженням для всіх персонажів, які там згадувалися. Погодьмося, вісім років тому фільм «День радіо» не дуже виглядав як пророцтво?