Автор перекладу: Світлана
Зараз на болотах, хай і не так швидко, як того хотілося б, але поступово починає формуватися нова ситуація, яка може привести до обвалення режиму. Причому її формування відбувається зовсім не в тому місці, де його можна було б чекати, і зовсім не тими рушійними силами, про які зазвичай думають як про руйнівників капіталізму, і тим більше – без якогось спланованого і раціонального зовнішнього впливу. Це варте того, щоб спробувати розібратися в такій новій ситуації.
Зараз уже зрозуміло, що Штати, які довгий час грали роль оплоту демократії та фундаменту західних цінностей, не просто здали свої позиції, а там уже будують власну диктатуру, стрімко знищуючи демократичні підвалини держави, закладені ще батьками-засновниками. Я не персоналізую цього явища і не стверджую, що це робить Додік, тому що американці двічі обрали саме вбивцю демократії, а це означає, що вони втратили дух свободи і здоровий глузд. Це не добре і не погано, просто так є. Гниття цих засад відбувалося вже давно, швидше за все – з часу відходу Рональда Рейгана з політичної сцени. А тепер Додік просто фіналізує цей процес.
У нашому ж випадку це важливо тому, що Штати вже давно не грали ролі світового лідера, а лише імітували її. А зараз Трумп відмовився і від імітації. Проте саме Штати могли і мали вжити заходів для того, щоб обвалити нинішній режим, як це одного разу було зроблено з совком. У такому випадку зовнішній тиск чинить тільки Україна за підтримки партнерів, які не перевзулися слідом за любителем гольфу та крему від засмаги. Але в такому разі важливо розуміти, що зсередини курник може вигоріти лише своїм ходом, а не правильною та розумною комбінацією дій ззовні. І тут виникає дуже цікава картина нутрощів хатинки на курячих ніжках.
Треба зазначити, що ФСБ відіграла свою партію в найкращих традиціях контори, використавши принцип заміщення. Так, у своїй імітації парламенту було сформовано квазіопозицію в особі комуністів і пташенят Жириновського. Будучи на довольстві у влади, ця «опозиція» виконувала лише одну функцію – займала місце опозиції, щоб на нього ніхто не міг претендувати. Тією чи іншою мірою саме ці структури й утилізували нечисленний електорат, який вірить у таїнство голосування.
Приблизно того самого, але іншими шляхами, вдалося досягти і при формуванні «несистемної опозиції». І якщо зараз подивитися на «не таких», «незгодних» та «противників режиму», то куди не плюнь, там суцільні покидьки, на яких пробу ставити ніде. Причому найбільш прив’язані на компроматі діячі зараз живуть за кордонами і там зображують із себе борців з режимом. Усіх їх можна об’єднати умовним терміном «навальнята» за ім’ям пацієнта, який розповідав про те, що «Крим – не бутерброд» і що протестувати треба з кульками та квіточками, без метушні застрибуючи в автозаки.
Уся ця публіка зайняла місце опозиції, при цьому – непогано почуваючись, від’їдаючись на грантах і внесках, а можливо, ще й на окладах із ФСБ. І тепер якщо хтось на Заході порушить питання про усунення путінської зграї від влади, то відразу виникне запитання про те, хто займе її місце. А тут уже наявна готова «опозиція», яка імітує боротьбу без боротьби і розповідає всім про народ-богоносець, який ні в чому не винен. Імен цих діячів називати не стану, бо кожен знає цю шоблу.
Сама суть цієї опозиції – зайняти місце та вести в нікуди тих, хто хоче зміни режиму. Ті, хто проходив курс історії у совкових школах, напевно пам’ятають, що був такий піп Гапон, який зібрав хресну ходу в Пітері й повів публіку на бунт. Він планував довести натовп до потрібного місця, стати на коліна і протестувати, як вони це люблять. Але натовп розстріляли і протест закінчився, а піп Гапон відтоді став зразком провокатора. Так от, порівняно з нинішніми російськими несистемними опозиціонерами піп Гапон виглядає безневинним і ледь не святим діячем, якого більшовики марно змішали з брудом. Нинішня публіка настільки огидна, що важко собі уявити щось мерзенніше.
З урахуванням сказаного вище, будь-які міркування про те, що ця клоака може становити хоч якусь загрозу режиму, були б наївними і навіть дурними. Ця масовка не здатна навіть напругу створити, звісно ж, якщо вона не страждає на закрепи. І начебто здається, що немає в курнику такої сили, яка могла б за певних обставин кинути виклик режиму. Але вона таки є, а що найцікавіше, вона породжена самим режимом, який доклав до цього чимало зусиль. Ідеться про ксенофобську і, як це раніше було прийнято називати, «чорносотенну» частину населення курника.
Цей прошарок не тільки там завжди був присутній, бо насправді щось подібне має будь-яке суспільство, але там він завжди був непомірно товстим, хоча і в приглушеному, напівсонному стані. Для того щоб він себе проявив, потрібні певні умови, і прутін їх створив. Ба більше, фюрер накачував цей прошарок два десятки років, і він став фундаментом його легітимності. Саме ненависть і кровожерливість, а не щось інше, стало основою легітимності прутіна як царя і фюрера. Саме це, а не фокуси з прокладкою Дімоном або вивертанням конституційних норм, дозволяють правити йому практично вічно.
Йому навіть не довелося ламати через коліно державну машину, як це зробив Сі, просто було достатньо дати цьому прошарку вивалити своє нутро без побоювання бути спійманим та засудженим. Тяга до насильства і вбивств стала заохочуватися різними способами, і цього стало достатньо для того, щоб стадо визнало його своїм ватажком і було готове пробачити йому будь-що, від цілування дитячих животиків до палацу в Геленджику. Пам’ятається, коли навальнята видали фільм про цей палац, одразу було зрозуміло, що на місцеву публіку це не справить жодного враження. І справді, дуже скоро стадо стало це коментувати так: «А хто б не хотів такого палацу собі?» або «А він і хоч крадій, зате найкрутіший крадій у світі! Краде мільярдами!»
У зв’язку з цим пригадую власну молодість, а скоріше – юність, коли між закінченням школи та призовом до армії довелося попрацювати на заводі. Це окрема історія, і, може, до неї колись варто повернутися, але тут важливе те, що бригадир помітив у мені проблему, бо вирішив, що я надто тямущий для роботи на цьому місці. Йому незрозуміло було, навіщо я взагалі прийшов саме сюди, і тому став акуратно пояснювати «азбуку життя». Зокрема, він сказав таке, що дає ключ до розуміння симбіозу диктатора та ксенофобських мас. Він пояснив, що добрий начальник – це той, хто вміє жити сам і дає жити іншим. Там не було сказано «красти», але малося на увазі. Напевно, багато хто це чув у персоналізованому вигляді: «Льоня сам уміє жити і іншим не заважає». Стадо саме за це досі з теплотою згадує Брежнєва.
Простіше кажучи, це був той самий принцип, який прищеплювався дітям через мультфільм про Мауглі: «Ми з тобою – однієї крові». І ось мерзенний збоченець, крадій і відвертий карний злочинець прутін став своїм для цього широкого прошарку населення. І йому начхати на вибори та інші формальності. Він би прийняв його як царя чи фараона, навіть не моргнувши оком. А хто може засуджувати фараона за наложниць чи багатство? Головне, щоб він не пригнічував публіку за її ниці пристрасті й бажання.
«Висадка Великого Ведмедя, або Мусульман захопили зненацька». Травень 1828 р.
Про цей феномен можна писати багато і докладно, тільки тут усе просто. Підняти каламуть завжди легше, ніж її відфільтрувати до абсолютної чистоти. Згуртувати маси ненавистю легко, якщо знаєш, як працюють ці механізми. Будь-яка інша мотивація чи мета не має подібної сили і головне – швидкості згуртування. Саме це й було зроблено, як раніше цим скористалися більшовики, а згодом – фашисти і націонал-соціалісти. Між іншим, приблизно тим самим шляхом зараз іде Трумп з його «магою».
І тут стає зрозумілою особливість стійкості такої структури. Ненависть завжди живиться від зовнішнього впливу. Чим сильніший тиск ззовні, тим яскравішою стає ксенофобія. Звідси випливає, що якщо вибух цього фундаменту і станеться, то зсередини. Причому напруга може виникнути у справді несподіваному місці. Розігнана ненавистю чернь може вимагати більше насильства і крові, ніж це може запропонувати влада.
Ось такий парадокс виходить. Влада витрачала гігантські кошти й зусилля для того, щоб розхитати цю злісну масовку і мати над нею повний контроль, але в якийсь момент вона може виявитися не в змозі задовольнити запити на все це просто з об’єктивних причин. Саме в цей момент легітимність може почати тріщати. Тобто, маси можуть затаїти злість на владу не за те, що та забрала у них свободу чи щось матеріальне, а що не дала крові й насильства в ситуації, коли це начебто виглядало цілком виправданим.
Просто пригадаймо, як влада мало не вислизнула з рук прутіна під час путчу Пригожина. Він мав усі шанси змістити прутіна на троні, бо вже пропонував публіці більше крові й насильства. Це в нормальній частині світу з жахом дивилися відео, на яких було знято вправи Вагнера з кувалдами, а на расеї це зайшло на «ура» і кувалди стали чимось на кшталт символу влади чи скіпетра у монархів. Пригожин дав слабину, і не на межі московської області, де він зупинив своє воїнство, а в Ростові, де він не стратив губернатора і ще кількох ненависних чиновників.
Причому – публічно і кувалдою, як це вже полюбили добрі росіяни. Якби він виконав щось подібне, його б на руках понесли до москви та кремля. А якби він по дорозі робив те саме з губернаторами областей, через які йшов, у прутіна не було б шансів, а сам він опинився б під кувалдою на красній площі та її лобному місці. Тобто вже в той момент стало зрозуміло, що запит мас на насильство і море крові суттєво перевищує те, що міг запропонувати прутін.
І, між іншим, тоді кровожерна публіка з подивом виявила, що на тлі бравого походу Пригожина цар повністю зник з інформаційного простору. А вони ж від нього чекали жесту Петра Першого, який особисто брав участь у рубанні голів після придушення повстання стрільців. І, між іншим, рубав Петя якраз на красній площі. Публіку цілком влаштував як перший, так і другий варіант, але шоу не склалося і запит виявився незадоволеним. Однак тепер визріває ще один ланцюжок подій, який уже дає певну індикацію того, що невдоволення прутіним і демонстрацією його слабкості та недостатньою прихильністю до живодерки за певних обставин можуть коштувати йому трону, а можливо – й голови.
«Гніздо в небезпеці». Вересень 1828 р. Російський ведмідь зазіхає на грецькі яйця турецької індички.
Склалася справді цікава конфігурація, коли ініціатор бійні та живодерки виявляється недостатньо кривавим для публіки, яку сам же збуджував до живодерки. Нижче наведено дані опитування, проведеного на болотах, де виставлено рейтинг діячів, які найбільше заходять у курнику, і просто подивіться на цю красу, щоб зрозуміти цю диспозицію:
З цього рейтингу якраз чудово виглядає «опозиція», яка зараз їздить Європами і розповідає про те, що народ у них добрий і сором’язливий і що вся вина за війну в Україні виключно на прутіну. Конторські повії так заробляють собі на хлібчик, масло і все, що необхідно до цього. Причому ще й мають нахабство засуджувати нас за те, що ми посилаємо їх слідом за їхнім же кораблем, разом із їхнім народом і прутіним. Але тут є ще один шар реальності, який і призводить до небезпечної для прутіна напруги.
Напевно, наші події вже відсунули вглиб історії події, які сталися зовсім нещодавно. Війна Вірменії проти Азербайджану закінчилася тотальним розгромом армії агресора і водночас – формалізованого союзника росії. Ба більше, у Вірменії досі перебуває контингент російських військ, введений туди з єдиною метою – посилювати армію союзника в разі потреби. А через те що всі загострення бойових дій в Азербайджані відбувалися за ініціативою москви, то контрнаступ азербайджанських військ був прямим і безпосереднім приводом для виступу на боці союзника.
Але росія кинула союзника, причому брудно і підло, не відмовившись офіційно ні від своїх союзницьких зобов’язань, ні від своїх військових баз у Вірменії. І в цьому випадку зовсім неважливо те, чому воно так сталося. Свого часу ми докладно про це писали, а зараз важливий сам факт цього кидка. Кровожерна публіка тоді знемагала в передчутті того, як урочистим маршем їхні війська увійдуть до Баку, але… не склалося. Це викликало сум’яття в лавах цієї публіки, і там ще довго спускали пару з котлів, бо раціонального пояснення того, що ось так здали інтереси союзника, так і не було надано.
У грудні була не менш ганебна здача Сирії. А як цар гарно співав про те, що свої війська він вводить тому, що не може не допомогти своєму союзнику, і вже в далекому 2015 році цареві співали гімни і кантати у стилі «Своїх не кидаємо». Кидок виявився оглушливим, але, на відміну від азербайджанського варіанта, тут усе відбулося стрімко і «турбопатріоти» просто не встигли як слід обуритися. До того ж, публіці згодували сльозливу історію «Врятувати рядового Асада». Публіка хоч і неповністю вдовольнилася таким розворотом подій, але й не вибухнула. Щоправда, осад усе одно залишився, як і запитання: «А навіщо тоді треба було туди влазити?»
І ось зараз прутін кинув свого нерозлучного союзника – Іран. Причому сам Іран постачав росії зброю та інші необхідні речі тоді, коли на москву тільки почали падати перші пакети санкцій. Власне кажучи, саме бородаті передали технології та обладнання для виробництва шахедоподібних дронів, які зараз виробляються на болотах у промислових масштабах. І ось тут уже напругу приховати не виходить. Іранська епопея ще не закінчилася, а там уже пишуть таке:
«Чому мовчить Путін??? Куди пропав Дмітрій б**дь Мєдвєдєв? На наших очах мочать Іран – головного союзника Росії. І жодного слова підтримки».
І, між іншим, таких постів на тому боці все більше. Розігнана ксенофобським чадом публіка не розуміє, як так можна – одного за одним здавати своїх союзників. А як же велич? І при цьому, найголосистіші представники цього прошарку вже на своїй шкурі відчули пророчі слова їхнього класика: «Иных уж нет, а те – далече», – натякаючи на Пригожина та Гіркіна. Але як відомо, найнебезпечніший пес не той, що гавкає, а той, що мовчить і чекає свого моменту. Щойно правильно викладуться карти, ця публіка не буде гавкати – вона рватиме на клоччя… костюм панди – в тому числі.