Уперше опубліковано: 26.01.2023
Автор: anti-colorados
Авторка перекладу: Світлана
Поданий далі текст буде певним переказом того, що за кілька заходів зайшло до нас на пошту, явно з країни настоянки глоду. Наскільки можна зрозуміти, кореспондент надіслав свої роздуми, що ґрунтуються на словах близького родича, який кілька разів воював в Україні: у 2014-му, а потім – з перших днів широкомасштабного вторгнення, але зараз знайшов, як відкосити, і навідріз відмовився. Тож далі буде вільний переказ із деякими зауваженнями та припущеннями.
Схоже на те, що всі ці казки, які ми чули від полонених про навчання або про те, що вони рили окопи або були в постачанні, їм або диктують, щоб ті вивчили на випадок полону, або це вже художня самодіяльність у самих підрозділах, коли найспритніші з них намагаються підстелити соломку. У результаті в полон потрапляють лише такі, а хто обстрілює мирні міста, грабує, ґвалтує та вбиває мирне населення – взагалі невідомо. Насправді там усі мазані одним миром, і ось чому.
Усі ті, хто влізли в Україну рік тому, не могли про це не знати бодай тому, що вони з горлянки виривали «бойові» та інші надбавки, пов’язані з бойовими діями. Власне кажучи, якби не було цього додаткового бабла, яке багаторазово перевищує їхню звичайну платню, вони б не пішли «звільняти» чи «допомагати». Достатньо подивитися на їхні пики, щоб зрозуміти суть цих визволителів. Мало того, перед вторгненням усі вони проходили цілу низку інструктажів, як офіційних, так і негласних, і негласні були для них ще одним, часто – основним стимулом, щоб воювати.
Схоже, що в таких інструктажах їм пояснювали правила поведінки на окупованій території. Та територія, яку захоплює та утримує конкретний підрозділ, віддається йому на «збір трофеїв». Простіше кажучи, вояки прихоплюють усе, що можуть забрати і відвезти відразу. Ті, хто повоював у 2014 році, знають, що «клацати обличчям» тут не можна, і щойно зайшли до якогось міста, одразу треба займатися мародерством. Кожен наступний день нестиме дедалі меншу здобич. Так діяла Орда, коли до звичайного кормової платні кожен міг собі захопити здобич, якої могло вистачити на все життя. Тільки тоді на розграбування давали три дні, а тут цей процес не обмежувався часом.
Після першого «хапка» приходить друга хвиля грабежів, бо вони вважають, що населення ховає своє добро і на нього потрібно натиснути. І ось вони натискають так, як це у них заведено, – тортурами і стратами. Часто ґвалтували навіть не заради самого процесу, а щоб це відбувалося на очах рідних та близьких, які, на їхню думку, сховали щось цінне. Вже згодом, коли все було вичищено, звірства коїлися заради звірства, бо окупантам нудно, а так, як тут, порозважатися більше ніде. Точніше, порозважатися безкарно. Їхнє військове керівництво вважає це корисною практикою, бо це входить у пакет мотивації.
Вже відмародерена і розграбована місцевість стимулює на захоплення нової, де бійці вже точно знатимуть, що за чим і в якій послідовності треба робити, щоб отримати свої призові. Ті, хто мав змогу вивезти щось велике чи перегнати вкрадену машину, – робили це стільки разів, скільки дозволяла ситуація. Решта ж задовольнялася тим, що можна забрати з собою, – невеликої ваги і таке, що не впадає в око, бо свої ж можуть по-тихому пристрелити, щоб забрати здобич, що було не раз.
(Далі буде)