Окінава. Вигляд згори (Частина 3)

Уперше опубліковано: 25.09.2021

Автор: anti-colorados

Коли в совковій історії згадували про камікадзе, то завжди говорили про те, що це фанатики, які вимушено ставали смертниками через страх перед можливою розправою над їхніми сім’ями. Але справа в тому, що загалом перед своїм останнім польотом вони мали час написати прощальні листи рідним і близьким, де вони викладали мотиви свого рішення, і чого в цих листах не було точно, то це страху. Вони пішли до кінця відповідно до своїх переконань та уявлень про життя, смерть, честь і обов’язок. Якби совки почали все це докладно викладати своєму населенню, то невідомо, чим би все закінчилося.

Адже в перші місяці війни добірні кадрові червоні армійці здавалися в полон сотнями тисяч, і коли поставало питання про можливість спокійно піти з полону, особисто стративши комісара, робили це без особливої рефлексії. Вони не вірили, та й не могли вірити в ідеали «світлого майбутнього», як до цього – не вірили в байки православ’я, діючи наперекір вченням християнства, а потім – і комунізму. А от японці робили це з власної волі та з честю.

Але після боїв за Філіппіни та Іводзіму американське командування теж розуміло, що чим ближче вони просунуться до Японських островів, тим запекліше буде застосовуватися арсенал камікадзе, і між іншим, біля Окінави вони чекали по-справжньому масового їх застосування. Як це завжди буває в американців, вони не просто чекали цього, а й вживали контрзаходів, бо самі бачили, що флотське угруповання, що стоїть на якорі, є ідеальною мішенню для ударів з повітря.

У зв’язку з цим віцеадмірал Річмонд Келлі Тернер, командувач десантних сил США в Тихому океані, розробив систему раннього попередження про масовані японські повітряні атаки, в тому числі й камікадзе. На той час американці вже активно використовували радари, і адмірал розпорядився створити з основного флотського угруповання 16 груп далекого виявлення повітряних цілей та своєчасного сповіщення про нальоти. Всі ці групи було висунуто на певну відстань від Окінави у всіх напрямках, і вони перекривали всі підступи до основної корабельної групи.

До завдань кожної групи входило раннє виявлення повітряних цілей, попередження командування і наведення на противника палубної авіації. Але обладнання, здатне виконувати всі ці функції, було лише на одному з кораблів дозорної групи. На ньому розміщували все необхідне обладнання, а інші – прикривали його і працювали як винесена група ППО. І як потім виявилося, найбільших втрат від камікадзе американський флот зазнав саме у складі цих груп, особливо тих, які прикривали північну половину периметра оборони.

Справа в тому, що серед камікадзе не було досвідчених бойових льотчиків, і вони вивчали свої цілі за фотографіями та силуетами. Але через те що це був політ в один кінець, то багато в чому конкретну та останню для себе ціль пілот обирав самостійно. А коли на шляху виникав щільний загороджувальний вогонь і на очах починали гинути товариші, які не дотягнули до своїх цілей, то часто обиралася найближча ціль, до якої можна було дотягнутися.

І так вийшло, що цими найближчими цілями якраз були групи кораблів радіолокаційного виявлення. Вони приймали на себе люті удари тому, що встигали підняти палубну авіацію, і та починала валити японські літаки ще на підльоті, і зрозуміло, що маючи по курсу реальну ціль і бачачи, наскільки малі шанси дістатися чогось «жирнішого», камікадзе атакували те, що бачать. Іноді по одному кораблю били до десяти смертників.

Траплялося так, що лише після однієї хвилі доводилося замінювати всі кораблі групи, тому що частина кораблів загинула, частина – зазнала пошкоджень, а особовий склад настільки вимотувався, що йому потрібен був відпочинок. Описано випадок, коли після чергової атаки смертників один із моряків сказав: «Ну й гаряче ж сьогодні», – після чого зробив крок за борт і загинув. По суті, після першої хвилі стало зрозуміло, що моряки кораблів, які входять до цих груп, мало чим відрізнялися від камікадзе. Особливо коли доводилося замінювати кораблі, які щойно вибули.

Тобто люди знали, на що йдуть, коли входили до цих груп, причому знали чітко – зі щойно отриманого досвіду. Проте – йшли вперед, тим самим залишаючи для основної корабельної групи мінімум літаків, які проривалися, і час на те, щоб підготуватися до їхньої зустрічі. Ось так зійшлися одна воля проти іншої волі, а чим усе скінчилося – ми знаємо. Американці зазнали найбільших втрат за одну битву – понад 39 тисяч осіб, а японці втратили понад 110 тисяч осіб. Так, це не мільйон, який закопав у болота під Ржевом Жуков, проте битва мала зовсім інший характер, і тому ні совкам, ні росіянам невигідно розповідати про ці події, а краще залишити на цьому місці чорну дірку. Що вони з успіхом і зробили. І десятки мільйонів людей досі ходять із цими чорними дірками в голові та кричать: «Можем повторить». Втім, так там було завжди.