Уперше опубліковано: 25.09.2021
Автор: anti-colorados
Але так сталося, що саме сухопутна частина десантної операції утилізувала на себе максимальну увагу, і за кадром, якщо не зовсім, то переважно, залишилися морська та повітряна частина другої частини операції, а саме – спроба японського командування вивести з гри флотську групу підтримки десантної операції. І треба зазначити, що до цього японське командування готувалося заздалегідь і ставилося до цієї частини операції не менш серйозно, ніж до власне оборони Окінави.
До весни 1945 року, коли вже всім було зрозуміло, яким буде наступний крок американських збройних сил, П’ятий повітряний флот Японії під командуванням віцеадмірала Матоме Угакі готувався до оборони Окінави з усією можливою ретельністю та мобілізацією всіх доступних ресурсів. До того часу ВПС Японії вже зазнали суттєвих втрат, а крім того, війська гостро потребували палива, шляхи постачання якого американцям вдалося майже повністю перекрити. З цього випливав висновок про те, що вже випробувані в боях за Іводзіму та Філіппіни удари камікадзе могли дати максимальний ефект при мінімальних витратах матеріальних засобів.
Зрозуміло, що для цього потрібно було мати потрібну кількість добровольців, які погодилися б летіти в один бік. Ішлося саме про добровольців, бо сам пілот мав знайти відповідну ціль і спрямувати на неї свій літак. Це – його воля, і змусити його зробити таке, коли він у кабіні перебуває сам, – просто неможливо. Тільки от охочих було в рази більше, і проблем із набором добровольців не було абсолютно.
До масового застосування камікадзе також готували матеріальну частину. Окрім звичайних літаків різних типів та призначення, з літа 1944 року йшла розробка спеціального літального апарата Ohka, який навіть літаком не можна назвати. У нинішньому уявленні це швидше була протикорабельна керована ракета, тільки замість електронної системи наведення в ній був пілот-смертник. Апарат переважно було виготовлено з дерева, зате він мав 1,2 тонни вибухівки в носовій частині та три ракетні двигуни – в кормовій.
До операційного району він доставлявся бомбардувальником, до якого він прикріплювався знизу і навіть не мав власних коліс. На певній відстані від цілі снаряд скидався і переходив у режим планерування. Після того як ціль було обрано, пілот вмикав ракетні двигуни та пікірував на неї зі швидкістю 900+ кілометрів за годину. Ну, а тонна вибухівки – робила все інше. Саме цей снаряд із самого початку розроблявся під камікадзе і просто не мав жодного іншого призначення. Це означає, що з моменту зародження самої ідеї та проєктування не було сумнівів у тому, що пілот для снаряда знайдеться.
І тут треба зауважити, що на той час більша частина японської армії так чи інакше дотримувалася відомого кодексу правил Бусідо, а тому сама смерть там сприймалася як природне явище для того, хто став на шлях воїна, і головним було – як зустріти цю смерть. Ну, а якщо у воїна є можливість забрати з собою величезний корабель і сотні військовослужбовців противника, то така смерть взагалі вважалася мрією будь-якого воїна. Тож совкова пропаганда, що розповідала про ледь не примусовий розподіл до камікадзе, розповідала взагалі не про те. Вони плутали свої штрафбати з тим, чого в них близько не було.
Загалом у розпорядженні адмірала Угакі за весь час Окінавської операції було близько 4,5 тисячі літальних апаратів, обладнаних для застосування в режимі камікадзе. Було заплановано десять хвиль – Kikusui, або Floating Chrysanthemums, у кожній з таких хвиль мало брати участь по 350+ літаків. Після кожної хвилі повинна була проводитися дорозвідка для того, щоб з’ясувати збитки, яких вдалося завдати противнику, та уточнити плани на наступну хвилю.
(Далі буде)