Маятник змахнув його, не давши загинути в бою, до якого він ніколи й не прагнув, але не дав йому і швидкої, легкої смерті, як він сам її часто не давав. Йому було набагато страшніше тому, що він знав, що втрачає і з якої висоти він падає.
Це падіння може оцінити лише той, хто або був на такій висоті, або стояв дуже близько і розуміє, що це таке. Сталін не отримав швидкої смерті, а перед тим як відключився його мозок, внутрішній маятник, швидше за все, повернув його у стан простого смертного – слабкого, боягузливого і немічного чоловіка.
Хтось може сказати, що цього недостатньо для другої крайності. Але що ми можемо знати про те, як минають останні хвилини життя? В якихось екстремальних ситуаціях організм людини може викидати в кров знеболювальні речовини або просто – відключати свідомість, і тоді, що б з нею не трапилося, позамежні відчуття оминуть її.
Російські кати, за свідченнями багатьох людей, якраз і прагнуть не допустити, щоб організм жертви відрубав сприйняття болю і щоб жертва не померла швидко.
Зі Сталіним усе вийшло природним чином. За різними відомостями, він прожив кілька годин, намагаючись викликати допомогу, але не зміг. Отже, свідомість працювала, страх гнав його по допомогу, і він розумів, що вона поряд, але не може до неї дотягнутися.
Або взяти путіна. Люди, які знали його близько і мали можливість спостерігати його досить довго і в природних умовах, кажуть про те, що він дуже недовірливий, схильний до істерики і дуже боягузливий тип. Зокрема, так його описував покійний Борис Нємцов, який був у нього начальником, хай і не прямим.
Характер людини закінчує формування в молодості і якось суттєво може змінитися лише під впливом сильного чинника, який ламає психіку. У путіна з часу початку його походу у владу нічого такого в принципі не було, а тому характер його не змінився і не зміниться. А в плані характеристики путіна я Нємцову довіряю, бо він був розумнішим за путіна, по-своєму – поряднішим, і вже принаймні боягузом він точно не був, як і істеричкою. Прийняв смерть, не зігнувшись перед цим шибздиком, і смертю своєю змив деякі речі, які я як українець не пробачив би йому живому.
Так от, маятник уже рухається у зворотний бік, із «привітом» путіну. Якби це було інакше, він не возив би по світу свою їжу, свої скляночки, своїх офіціантів і, зрештою – свій переносний нужник. Так-так, росіяни платять за утримання посадових осіб, які контролюють справляння потреб їхнім великим керманичем.
Гадаю, що тут не тільки страх того, що з унітаза його атакує спецназ ворожої армії, хоча й це – теж, а тут ще й страх того, що з його «потреб» витягнуть ДНК і вирахують його IQ, а потім – розкажуть усім, що це таке. Не важливо, він уже живе навіть не в страху, а в жаху. Скрізь, де б він не з’явився, – пустельні вулиці та грона снайперів на даху. Можливо, це вже навіть не страх і не жах. А, між іншим, у цьому він живе день у день. А те, як він бундючиться на ТБ, – дешева гра в мачо. Але фокус тут у тому, що лохторат можна купити цією картинкою, а от відкупитися від власного жаху – не вийде.
І ось що головне: до самої своєї останньої хвилини він так і труситиметься від страху, а як відомо, очікування – гірше за сам захід. Гадаю, що й від берега річки Стікс він теж відправиться не просто так, ну, а судячи з того, що він уже накоїв, – це може відбитися і на його нащадках, як це було на сталінських дітях, наприклад.
(Далі буде)