Але, як завжди, найретельніші плани зруйнувала випадковість: коли десантний флот рухався до французького берега, він натрапив на невеликий морський конвой німців. Зав’язався швидкоплинний бій, і німецькі судна було швидко потоплено, але вони встигли передати всі дані про місце й час руху угруповання та його склад. Ефект раптовості було втрачено, і коли спецназ почав штурмувати артилерійські позиції, на них уже чекали. В результаті одне крило таки вдалося зачистити від артилерії, але друге залишилося цілим і неушкодженим, і в нього вся зона висадки була як на долоні.
У цей момент треба було приймати рішення про відхід, але висадка почалася. Танки загрузли в прибережній гальці й перетворилися на нерухомі мішені, які швидко розібрала артилерія. А далі – почалася відверта бійня. У небі також усе склалося не дуже добре. Літаки не змогли забезпечити належну підтримку десанту, бо Люфтваффе кинуло в бій достатню кількість винищувачів. У результаті льотчики загрузли в повітряних боях і втратили близько ста машин, а на березі було вбито близько шести тисяч осіб, практично весь десант. Так от, серед загиблих було близько тисячі англійців і п’яти тисяч канадців. І все це – впродовж одного світлового дня.
А все це до того, що канадці вже зазнавали жахливих втрат і відчайдушно билися в Європі, коли американці лише планували свою операцію в Марокко. У результаті справді було зроблено висновки про те, що для проведення успішної десантної операції на півночі Франції треба мати вдесятеро більше сил і засобів, а, крім того, не обмежуватися висадкою на одній ділянці берега. Саме тому довелося два роки збирати, навчати і тренувати таку величезну кількість солдатів, які взяли участь у десантній операції вже на березі Нормандії.
Тут я не буду втомлювати цифрами, а просто зауважу, що втрати канадців під час операції в Нормандії відносно чисельності населення країни були вищими, ніж у американців. І скрізь вони билися відважно, стійко і не дали нікому засумніватися в їхній військовій доблесті. Тому не Тромбу, вічному «косарю» від військової служби, дорікати комусь у цьому плані. Така ганьба, яку він допустив, ніколи і нічим не змивається.
Але чи варто з цього дивуватися? Адже ще під час своєї першої каденції Тромба, як і лідерів країн-союзниць, було запрошено до Франції з нагоди висадки десанту в Нормандії. У програму входила церемонія на меморіальному цвинтарі, де поховано американських солдатів, які загинули при висадці. Тромб відмовився, пославшись на дощ та вітер. Якщо він так ставиться до полеглих американських солдатів, то на пам’ять тих же канадців він без вагань справить потребу і скаже, що так воно й було.
Ба більше, в розмовах зі своїм оточенням він тоді сказав, що не бачить сенсу блукати серед могил невдах. І тут уже не просто невігластво, а зневага до того, що становить історію його країни. У результаті виникає запитання про те, чи вважає він Америку своєю батьківщиною, адже надто вільно він поводиться з її славетними і трагічними сторінками історії. Точніше, він ними публічно і багаторазово підтирається, і це взагалі ніяк не впливає на тих, хто обмазується Додіком, як кремом для засмаги.
(Далі буде)