Автор: anti-colorados
Але те, що було в дитсадку, – це були навіть не квіточки, а перші листочки. Квіти починалися у школі. Там приймали в «жовтенята». Мені пощастило, і я пропустив це велике свято, тому що брав участь у велогонці «Тур де Франс» біля річки і невдало спікірував портретом у щебінь. Тож «жовтеня» зі звезеним обличчям та фінгалами під обома очима було б прикрасою такої урочистості, але було вирішено обійтися без великого велогонщика. До речі, гонку тоді виграти не вдалося.
Десь через місяць училка витягла мене перед усім класом і з довгим підходом почала вичитувати так, щоб мені було соромно. Відверто кажучи, особливо заперечувати не було сенсу, бо поки вона тринділа про якісь загальні речі і не перейшла до чогось конкретного, я подумки перебирав у голові, за що міг потрапити під розклад, і зрозумів, що список занадто довгий, щоб виносити собі цим мозок, а тому робив очима всілякі фігури, щоб класу було зрозуміло що мені – пофіг ці промови. Клас тихенько хихотів, а училка не могла зрозуміти, з чого.
Тож коли вона підійшла до змістової частини своєї промови, я зрозумів, що весь той список негідницьких вчинків їй невідомий, а вичитує вона мене за те, що на піджаку шкільного костюма в мене нема жовтенятської зірочки. Коли я пояснив, що мене не приймали в жовтенята, вона зло відповіла, що це нікому не цікаво і що значок завтра має бути на місці. А розуміючи, кому вона це наказує, продублювала вимогу відповідним записом у щоденник.
Не знаю, що там було на шкільному шабаші, але коли в чергове мова зайшла про те, що жовтеня має бути прикладом для голубів, собак і кіз, я наважився поставити запитання про те, чому дітей називають жовтенятами за ім’ям революції, яка відбулася 7 листопада. Тоді я отримав першу вагому відповідь із теми. Училка пообіцяла, що якщо ще раз верзтиму таку дурість, то вона викличе батьків до школи. Тоді я так і не зрозумів, у чому була дурість – називати жовтенятами на честь листопадової революції чи в тому, що мене чорти взагалі смикнули таке питати.
Потім жовтенятська зірочка в одній із численних шкільних бійок відірвалася, але училка вже цього не помітила. Проте нам час від часу розповідали про те, як юний Володя (не той, який Янелох) допомагав мамі, добре вчився і був дуже кучерявим. Ще тоді це здавалося підозрілим, бо на картинках він не був кучерявим. Вже пізніше довелося визнати, що ті промови про Леніна все ж таки мимоволі запали в мою душу. Особливо – останній момент, з приводу його кучерявості.
Маючи потяг до образотворчого мистецтва, у шкільних підручниках, де були картинки Леніна на повний зріст, я йому домальовував ці самі кучерики. Щоправда, для цього зображення має бути ростове, бо на портреті їх не було куди малювати. Портрети Леніна забезпечувалися фінгалом під оком і висунутим язиком. Сподіваюся, не один я так прикрашав Леніна? Не один же я домальовував у його простягнутій руці те, чого там вочевидь не вистачало (не кепку).
До речі, про кепку. В ті часи був анекдот про двох зеків, які спілкувалися про життя на Колимі. Один розповів про те, що вкрав із магазину ящик горілки і щось ще. Мовляв, поки міліція ламала двері, встиг її допити всю і тому ні про що не шкодує, а потім поцікавився тим, за що сидить його колега. Той довго м’явся, але потім зізнався: «За пам’ятник Леніну». Колега випав у осад і попросив пояснити, як за таке можуть посадити. А той сказав, що не розкаже, а покаже. Звідкись дістав вирізку з газети з фотографією Леніна на повний зріст і з простягнутою вперед правою рукою.
– Ну? Ленін як Ленін. Дуже схожий. За що тут садити?
– За кепку.
Зек придивився уважніше і побачив, що Ленін не просто простягнув руку вперед, а в кулаку стискає кепку. Уважно роздивився і, не побачивши ніякої крамоли, подивився на колегу, мовляв – нічого не розумію.
– Кепку бачиш?
– Бачу.
– Де?
– У руці.
– Так, але друга – на голові!
Зауважимо, що цей анекдот ходив у ті часи, коли Янукович ще сидів на зоні в Єнакієвому і мудрий нарід його ще не обрав у президенти.
(Далі буде)