Володіння стратегічними ресурсами або їх повна відсутність із самого початку регулює рівень потенційного мілітаризму тієї чи іншої країни. Якщо країна вже воює, то цінність цих ресурсів зростає багаторазово, і ціна їм – життя або смерть. Приклади, що підтверджують цю тезу, валяються під ногами, і їх можна наводити просто пачками.
Наприклад, у 19 столітті війни велися саме за володіння ресурсами, і Британська імперія стала першою у світі поліцейською державою, яка взялася регулювати доступ до ресурсів у глобальному масштабі. Саме це спричинило кілька великих військових епопей, включаючи війну з Іспанією, Наполеонівською Францією і навіть США.
Ми ж візьмемо приклади, максимально наближені до теми, – те, що відбувалося напередодні та в ході Другої світової війни. Всі добре пам’ятають, що на початковому етапі цієї війни, а саме з вересня 1939 до травня 1940 років, союзники демонстрували тактику, названу потім «дивною війною». Дивина полягала в тому, що Англія і Франція оголосили війну Німеччині, а далі все якось зупинилося й нікуди не рухалося.
Причому вже стало зрозуміло, що Гітлер не зупиниться і що подальше його просування по Європі – питання часу. Так воно і сталося. Вже 22 червня 1940 року капітулювала Франція, а далі теж пішла не менш дивна війна Німеччини з Англією. Висадки на острови так і не сталося, проте активні бойові дії велися саме за ресурси. Підводний флот адмірала Деніца намагався (і досить успішно) відрізати Британію від шляхів постачання ресурсів, а сухопутна війна розгорнулася в Сирії, де Вермахт рвався до іракської нафти, і в Північній Африці, де ціллю був Суецький канал – водна артерія постачання ресурсів до Англії.
Усі операції того періоду планувалися, виходячи саме з цих міркувань. До речі, окупація цілком собі нейтральної Норвегії теж була викликана необхідністю контролю над родовищами залізної руди та деяких інших джерел сировини, вкрай важливих для військової промисловості Німеччини. Цілі проведення військових операцій були простими і зрозумілими – ресурси, сировина.
З іншого боку земної кулі Японія робила те саме. Обмежена в ресурсах, вона рухала свій флот та армію туди, де ці ресурси були, а формальним приводом для початку війни з США стало нафтове ембарго, яке оголосив Японії Вашингтон. Перл-Харбор був відповіддю на ембарго.
Але повернімося назад до совка. І Німеччина, і совок у своїх військових планах спиралися на широкомасштабне застосування механізованих, насамперед – танкових з’єднань з масованою повітряною підтримкою авіації. Це означає, що до початку війни моторне пальне стало стратегічною сировиною, відсутність якої стане вироком для ударної сили армії.
Поразка совка в найбільшій (у світовій історії) танковій битві під Бродами і Дубном у перші дні реалізації плану «Барбаросса» якраз і продемонструвала те, що стається з танковою армадою, яка кількісно і якісно перевершує противника. Нові совкові танки просто зупинилися і перетворилися на мішені для 88-мм зенітних гармат противника, бо кволі німецькі гармати їхніх танків не могли пробити броню совкових танків, особливо в русі.
Ба більше, саме напад Німеччини на совок зумовлювався цим ресурсним питанням. Після блискавичного розгрому Франції Гітлер відкрито говорив, що Німеччині знадобиться час для того, щоб надійно інтегрувати захоплені території перед наступною хвилею приростання. Найближчим часом війна з совком не була потрібна, але тупа політика товариша Сталіна не залишила Гітлеру виходу.
(Далі буде)