Без аналогів (Частина 2)

Як би там не було, але конторські перехопили один із корпусів крейсера, що будувався, і вирішили створити на його базі корабель радіоелектронної розвідки небачених масштабів і так само небаченої автономності. Вони вважали, що місткий корпус і дуже потужна силова установка дозволять нафарширувати його новою електронікою та різноманітними радарами, які за визначенням вимагають дуже великої потужності. Ну, і плюс до того, йдеться про самий початок 80-х, і треба розуміти, що вся електроніка була ламповою і тому справді жерла прірву електроенергії.

Задумка була такою. Через те що ядерна силова установка дає величезний запас ходу, то для максимальної автономності достатньо завантажити туди велику кількість продуктів і всього найнеобхіднішого, включаючи відеомагнітофони з порнухою, і таке судно може перебувати в тих місцях, де американці випробовують своє новітнє озброєння, в тому числі й ракетне, а найпотужніша апаратура буде фіксувати все, що відбуватиметься навколо.

У результаті вийшов просто неймовірних розмірів корабель-шпигун ССВ-33 «Урал» з водотоннажністю 35 200 тонн. Він став єдиним кораблем серії 1941 «Титан». Просто для порівняння: під час Другої світової війни більшість авіаносців мала приблизно таку саму водотоннажність. І справді, навіть габарити цього шпигуна були визначними: довжина 265 метрів, ширина 30 метрів і висота 70 метрів. Екіпаж монстра становив 1 000 осіб.

У 1983 році він вийшов з Балтійського моря і вирушив до свого базування – порту Владивосток. За два місяці океанського переходу екіпаж виявив, що на заводі його збирали фахівці особливо великих масштабів, і тому весь цей час довелося витратити на ремонт різноманітних систем та обладнання. Нічого як слід не працювало, чи, точніше, працювало не так, як повинно було. Десь у середині переходу моряки виявили, що на борту немає щурів. Взагалі нема. Це стало натяком на те, що реактори працюють у якомусь особливому антищурячому режимі. Самим морякам це не додало радості, але назва «Чорнобиль» їм ще ні про що не говорила, як не сприймався натяком і час «о пів на шосту».

Бойове хрещення «Урал» прийняв у районі бази ВМФ совка у в’єтнамському порту Камрань. Тоді було піднято тривогу з приводу того, що невідомі бойові плавці намагаються наблизитися до борту судна з невідомою метою. Кажуть, що феєрверк був знатний. У море полетіли десятки гранат, і, зрештою, вони уразили противника. Бойових черепах невідомого супостата було знищено, і вони більше не намагалися атакувати надтаємний артефакт.

Але так-сяк «Урал» таки дістався Владивостока, де його повинен був чекати спеціальний причал. Однак його не було. Точніше, він, звісно, був, але за документами. Його прийняли в експлуатацію і навіть за флотською традицією розбили об нього трилітрову сулію самогону, проте за фактом причал існував тільки в першому наближенні, у вигляді контуру або начерку, ну, а самогон спожили іншим способом, без бою склотари.

Тож «Урал» поставили на якірну стоянку і почали готувати до першого походу до атолу Кваджиленд у Тихому океані, де американці випробовували елементи тієї самої СОІ [Стратегічної оборонної ініціативи. – Прим перекл.]. Але для такого походу треба було, щоб усі основні системи працювали у штатному режимі, а такого не було й близько. І тут з’ясувалася ще одна унікальна і «аналоговнєтна» здатність цієї посудини.

(Далі буде)