Авторка перекладу: Світлана
Просто зараз в Ісламабаді почалися переговори бородатих рушників та дворової команди США про те, хто з них крутіший і, відповідно, що буде далі. З іранської сторони приїхали ті, кого ЦАХАЛ не встиг вистежити і виписати абонемент на відвідування саду, набитого гуріями. Насправді це особи з третього чи четвертого дивізіону верхівки бородатого режиму, і суто формально постає питання, кого вони взагалі представляють. Але, мабуть, їхні опоненти вважають цей рівень достатнім для того, щоб розпочинати спілкування, і, напевно, для цього вони мають свої підстави. Але як завжди, на переговори катається саме «дворова команда» Тромба, в сенсі – його придворні – зять, друг рієлтор та ще віце, який зарекомендував себе нехай і неосвіченим, але все ж таки – майстром перевзування на льоту.
Простіше кажучи, з обох сторін приїхали не дипломати, а пасажири, далекі від дипломатії, як проректор від проктолога. І якщо з приводу бородатих ще можна припустити, що в результаті масованих бомбардувань Тегерана поголів’я дипломатів суттєво скоротилося, то відсутність таких з американської сторони свідчить про те, що Додік не довіряє нікому, крім зятя і рієлтора. І нічого, що ті катаються парою, як санітари, вже понад рік і ніде не змогли нічого вирішити, головне – щоб у суді, якщо такий відбудеться, вони давали правильні свідчення.
Перед тим як почалося це шоу, у пресі циркулювали різні міркування про те, хто перемагає в цьому матчі і з яким рахунком. Насправді ж ці лукаві міркування покликані напустити туману в цілком очевидну ситуацію. Ми вже пропонували простий критерій її оцінки, а саме – досягнення військових і політичних цілей. З точки зору США все виглядає однозначно, бо Додік у принципі не вміє тримати язика за зубами і тому ці цілі позначив особисто. Не будемо їх нагадувати вчергове, а просто зазначимо, що станом на сьогодні жодну з них досягнуто не було, і судячи з того, як Штати діють у цьому конфлікті, вони навіть не мають конкретного плану досягнення публічно заявлених цілей.
У Ірану була основна мета – вистояти і зберегти режим, зазнавши мінімально можливих втрат. Як видно просто зараз, перші два пункти Іран поки що виконує, а щодо третього, то ми можемо тільки припускати, що й тут бородаті вважають, що все гаразд. Отримані втрати, швидше за все, вважаються прийнятними, а ми можемо цілком обґрунтовано припустити, що ці втрати виявилися меншими, ніж бородаті могли це уявити. Мабуть, такі оцінки своїх втрат і мотивують їх на відверто нахабну поведінку.
Але якщо справа дійшла до переговорів, то в такому випадку є ще один критерій оцінки сторони, яка перемагає і яка програє. Сторона, що виграє, погоджується на переговори сторони, яка програє і яка готова визнати свою поразку. Суть переговорів полягає в тому, щоб окреслити параметри капітуляції для сторони, яка програла. Іншого предмета переговорів бути просто не може, якщо ви справді виграєте. Але саме з цим – немає ніякої ясності. Обидві сторони тицяють пальцями одна в одну, пояснюючи, що особисто вони не просили переговорів.
Але тут є другий шар індикаторів, які вказують на статус сторін. Переможець, і тільки він, може висувати попередні умови, які можуть дозволити розпочати переговори. Сторона, яка програє і, відповідно, просить, таких не висуває за визначенням. Просто уявімо, що емісари Третього Рейху семафорять союзникам про те, що вони готові капітулювати, але перш ніж перейти до обговорення капітуляції, союзники мають повернути свої війська за Ла-Манш. Абсурд? Безумовно.
(Далі буде)