Уранці 17 червня 1972 року п’ятеро чоловіків зробили спробу проникнути до штаб-квартири Національного комітету Демократичної партії в комплексі «Вотергейт», приблизно за два кілометри від Білого дому. Але цього разу все пройшло не так гладко, як було раніше. Охоронець виявив сліди проникнення на дверях та викликав поліцію. Поліція прибула практично одразу й затримала всіх п’ятьох учасників операції.

Попереднє розслідування, проведене силами ФБР, дозволило встановити зв’язок між одним із фігурантів та колишнім співробітником ЦРУ Е. Говардом Гантом, який, як пізніше з’ясувалося, був одним з «водопровідників» Ніксона, якому було доручено усувати різноманітні «витоки» і який, у свою чергу, був пов’язаний з Чарльзом Колсоном зі спеціальної ради при президентові Ніксоні. Щойно цей зв’язок було встановлено і він просочився у ЗМІ, почав вимальовуватися справжній масштаб скандалу.

Після вибуху цієї «інформаційної бомби» Ніксон одразу заявив через свою пресслужбу буквально таке:

«Я можу категорично сказати, що… ніхто зі співробітників Білого дому, ніхто в цій адміністрації, хто в ній працює зараз, не був причетний до цього дуже дивного інциденту».

Зробивши таку заяву, Ніксон чітко поставив свою подальшу політичну долю в залежність від результатів розслідування. І найголовніше – він визначив алгоритм власної поведінки в цій ситуації. Якщо він особисто стверджує, що не причетний до цього злочину і його люди – теж, то це означає, що його скоїв хтось іще, й тоді треба докласти всіх зусиль для того, щоб встановити всіх осіб, причетних до скоєння злочину, і притягнути їх до відповідальності відповідно до чинного законодавства. Таким чином буде покарано злочинців і знято навіть тінь підозри як із самого президента, так і з його підлеглих у Білому домі.

Насправді Ніксон доручив своєму адвокату Джону В. Діну прикрити зв’язок Білого дому з інцидентом у Вотергейті. Через шість тижнів після проникнення Ніксон сказав своєму начальнику передвиборного штабу Бобу Голдеману, маючи на увазі учасників операції проникнення й тих, хто організував захід: «Їм треба заплатити. Ось і все, що потрібно». Тим самим президент запустив операцію приховування злочину.

Тим часом почалися вибори президента, і Ніксон отримав просто величезну перевагу над суперником – демократом Джорджем Макговерном. Результати були просто рекордними, бо перемогу було здобуто майже у всіх штатах.

До початку 1973 року стали з’являтися тріщини у приховуванні «Вотергейту», коли директор ФБР Патрік Грей дав свідчення на слуханнях, покликаних затвердити його як постійного директора ФБР, і сказав, що його попросили щодня тримати Білий дім у курсі розслідування «Вотергейту». Про це його просив Джон Дін, адвокат Ніксона. При цьому Грей сказав, що Дін «імовірно, збрехав» слідчим, які допитували його у зв’язку з цією справою. Незабаром після того як Дін почав співпрацювати з прокурорами «Вотергейту», Грей подав у відставку з посади голови ФБР, коли з’ясувалося, що він знищив документи, пов’язані зі скандалом.

У травні 1973 року комітет Сенату з розслідування «Вотергейту» розпочав телевізійні слухання на національному рівні з приводу скандалу, який наростав. У слуханнях брали участь сенатор Сем Ірвін та спеціальний прокурор Арчібальд Кокс. Вони довели зв’язок між початковим зломом та передвиборним штабом Ніксона, а потім – і Білим домом. Співпраця Діна продовжувалася і привела до відкриття того, що Ніксон та він обговорювали деталі «Вотергейту» принаймні 35 разів.

У цій історії були і усунення суддів, і звільнення прокурорів, і навіть відставка генерального прокурора та його заступника на знак протесту проти тиску на слідчих та знищення доказів, але до фіналу справа прийшла тоді, коли стало відомо про плівки, на яких були записи розмов Ніксона з відвідувачами в Овальному кабінеті. Щоправда, ще до їх вилучення особистий секретар Ніксона Мері Вудс стерла найнебезпечніші моменти записів, проте врешті-решт випливла вирішальна плівка, яка визначила все.

У серпні 1974 року було оприлюднено раніше не відому аудіокасету, на якій через кілька днів після інциденту було записано бесіду в Овальному кабінеті, в якій було задокументовано розробку Ніксоном і Бобом Голдеманом плану з блокування розслідувань через висунення неправдивих претензій ЦРУ до ФБР про те, що проникнення у «Вотергейт» було зумовлено винятковими обставинами, пов’язаними із загрозою національній безпеці.

Загалом цього було достатньо вже навіть для республіканців, і сенатори-республіканці дали чітко зрозуміти Ніксону, що підтримають демократів, які вже розпочали процедуру імпічменту президента не лише за участь у самому інциденті «Вотергейту», а й у перешкоджанні правосуддю. Після цього Ніксон сам подав у відставку, не визнавши своєї вини.

Ідучи зі своєї посади, він зробив таку заяву:

«Я ніколи не був ледарем. Йти з посади до того, як мій строк закінчено, неприємно кожному інстинкту мого тіла. Але як президент я маю насамперед зацікавити Америку. Америці потрібен президент на повний робочий день і Конгрес на повний робочий день, особливо зараз із проблемами, з якими ми стикаємося вдома й за кордоном».

Тобто він озвучив причину відходу, пов’язану не з участю в незаконних діях, а з тим, що змушений вештатися по допитах, та й Конгрес уже нічим іншим не займається, тільки цим скандалом. Для Ніксона ця епопея закінчилася безболісно, бо його наступник Джеральд Форд амністував його, і розслідування було припинено.

Ми так детально описували цю ситуацію з двох причин. Перша просто впадає у вічі, бо просто зараз у США розгортається приблизно такий самий скандал, у якому той самий сюжет і фігуранти обіймають приблизно ті самі посади, тільки замість п’ятірки «водопровідників» спрацювали московські хакери. Схоже на те, що президент Трамп вирішив педантично повторити всі помилки Ніксона, але це його справа і справа американців.

Другий висновок полягає в тому, що наш власний президент підходить до виборчої кампанії, де він може і, швидше за все, повинен піти на другу каденцію. І що характерно, він з презирством ставиться до інструментів, якими діяв Ніксон, і це ми ще колись оцінимо окремо. А крім того, якби на нього був компромат, який міг би привести до його зміщення за схемою Ніксона, ми б це вже давно побачили, але схоже на те, що такого просто немає в природі, і тому кремлівські криворукі фейкомети ліплять настільки горбаті творіння, що гріш їм ціна в базарний день.

У будь-якому разі мати перед очима такий історичний прецедент корисно з різних боків, а особливо – перед виборами.

3 коментар до “Приречені на повторення (Частина 2)”
  1. жора смоктунок – брьісь под шконку недоумок.
    свої перДупержденія засунь взад.
    P.S.
    панове адміни у вас пряма втеча поцієнта з бану.

  2. Слози на очі навертаються: були ж часи, коли президенти несли відповідальність! Більше того: замість затулитися імунітетом, вони опинялись під софітами підвищеної уваги суспільства і мусили відповідати на питання! Сьогодні звучить, як фантастика…

Коментарі закриті.