Автор перекладу: Світлана
ПРОЛОГ
Буквально щойно минула дата, яку, особливо в США, заведено розглядати з різних сторін, і зазвичай це виглядає так, що уряд висуває власну версію, а опозиція – свою, і з цього вибудовується якась картина. Йдеться про перші сто днів каденції президента. Тут є невеликий нюанс: коли це друга поспіль каденція одного президента, то другі сто днів не являють собою якогось серйозного інформаційного приводу, але унікальна ситуація, що склалася з другою каденцією Трумпа, навпаки, дає ще більший імпульс для таких міркувань. Справді, маючи перерву чотири роки, Трумп починає з чистого аркуша, і завдяки цьому результати цього стартового відрізку порівнюються не лише з іншими президентами, а й з його першою каденцією.
І в цьому сенсі показником стало те, що традиції сторони, яка критикує, залишилися незмінними. Вона зосередила свою увагу на невдачах і провалах чинного президента, але й більш-менш нейтральна преса теж «відстрілялася» у звичайному режимі, із загальним ухилом у критику. І це зрозуміло, адже проведені кількома організаціями опитування громадської думки про оцінку цих ста днів показали дивовижну картину. Трумп втратив підтримку виборців набагато швидше, ніж будь-які інші президенти за останні два-три десятиліття, ба більше, він втратив її навіть швидше, ніж у сто днів своєї першої каденції.
Саме з цієї точки зору преса і розглядала цю тему, намагаючись відповісти на запитання про те, що стало основною причиною такого феноменального стану справ. Як завжди, там роблять висновок, що, повіривши обіцянкам Трампа зробити їх ситими і багатими, причому просто після того, як він поставить свій розгонистий підпис на чарівному папері, виборці тепер вважають себе обдуреними. Мало того що в кишенях у них не заколосилося, то, розплющивши очі на реальність і відвівши погляд від діда, що танцював на сцені, вони не виявили нічого, що могло б не те що покращити їхнє становище, але навіть дати не втратити те, що вони мають.
Тільки зараз їм стало зрозуміло, що обраний ними пілот нічого не вміє робити, крім крутого піке. До речі, це могли б зрозуміти і наші вчителі, які повірили в чотири кілобакси зарплати. Перший пілот, який це обіцяв їм, теж не знає жодних фігур пілотажу, крім крутого піке. Але зараз про інше. Як завжди, американці зациклені на своїх внутрішніх проблемах, а зовнішні їх не дуже цікавлять. Ба більше, значна частина американців взагалі слабко уявляє ці зовнішні проблеми, а деякі навіть не здогадуються про те, що є якийсь зовнішній світ, крім США. До речі, саме їм так зайшла ізоляціоністська риторика Трумпа.
Загалом тут немає нічого неймовірного, і було б дивно, що населення конкретної країни приділяє більше уваги тому, що відбувається не в них під носом, а десь за кордоном. Мало того, такий перекіс загрожує дуже поганими наслідками. Взяти, наприклад, курник під назвою «росія»: там саме така ситуація, і у що це вилилося, ми всі чудово знаємо. І тут важливі пропорції, як у медичних препаратах. Підсипав менше діючої речовини – і препарат не спрацював, підсипав більше – і ось уже потрібна реанімація або столяр. Та сама ситуація і з отрутами. Їх мізерна кількість може позбавити від тяжких недуг, а трохи більше – і все, здоров’я вже зовсім не актуальне.
І ось передвиборне гасло товариша Трумпа, яке підозріло схоже на «Deutschland uber alles», зіграло з американцями злий жарт. І що найнеприємніше, якість цього жарту стає зрозумілою дедалі більшій кількості публіки, але гру не закінчено, і швидше за все, вона перебуває у фазі дебюту, а основні наслідки проявилися лише легким контуром. Але саме в цьому конкретному випадку внутрішні проблеми американців просто намертво пов’язані з тим, чого вони знати не хотіли і що вважали другорядним, а саме – зовнішньополітичні чинники, які у світі, який вони самі зробили глобалізованим, неминуче торкнуться гаманця та холодильника аж до фермера в Айові чи Техасі.
ТАРИФНА ВІЙНА
Від Сунь Цзи до фон Клаузевіца військові теоретики заповідали всіма силами уникати війни, результати якої неможливо прорахувати. Висловлювалася ця думка по-різному, але зводилася до того, що якщо в тебе є можливість обрати місце і час війни, роби це так, щоб у тебе були максимальні шанси на перемогу, а у противника – мінімальні. Для цього треба бути уважним і терплячим, тихо і потай готуючись до бійки, щоб не сполохати противника і вдарити в той момент, коли він максимально вразливий.
Недарма ж той самий Сунь Цзи у своєму трактаті «Мистецтво війни» писав: «Якщо ти сильний – здавайся слабким, якщо ти слабкий – здавайся сильним». Тобто момент вступу у війну – кульмінація довгих та ретельних приготувань і тонкої гри на присипляння пильності суперника. Тільки в цьому випадку можна оцінювати свої шанси на виграш як максимальні, а отже –вступати у війну.
Те, що нині виконує Трумп, ніяк інакше назвати не можна, ніж торговельною війною, тому більшість положень, сформульованих теоретиками військового мистецтва, застосовні і до такої форми війни. І от застосування цих принципів дає змогу просто зараз оцінити те, як і коли Трумп вступив у війну. Причому для правильної оцінки ситуації варто взяти проміжок часу дещо ширший – не від моменту театральних підписів під указами про тарифи і навіть від моменту їх анонсів, а від моменту, коли Трумп задекларував свої протекціоністські плани.
Він попередив потенційних противників про свої плани і тим самим дав їм час для того, щоб ті змогли підготуватися до протистояння, тобто позбавив себе ефекту раптовості, який часто є запорукою успіху. Але все-таки основні «бойові» дії почалися вже з моменту запровадження тарифів. Найперше, що кидається у вічі, – порушення того принципу, яким США незмінно користувалися ще з часів закінчення Другої світової війни. Практично всі військові конфлікти, в які Штати входили, починаючи з Корейської війни, велися у форматі коаліції.
Простіше кажучи, формально воювали не США, а ціла низка країн, об’єднаних союзним прапором. Зрозуміло, що головне навантаження на себе брали саме Штати, але їхній противник ніколи не мав коаліційної підтримки, а часто залишався віч-на-віч із коаліцією сил. Такий підхід надавав більшої легітимності бойовим діям, з одного боку, а з іншого – навіть теоретична участь якоїсь країни на боці противника США впиралася в те, що воювати доведеться не лише з Америкою, а й великою групою країн. А це означає не лише війну, а й безумовну ізоляцію з їхнього боку.
У цей похід торговельної війни Додік вирушив сам, тим самим відкинув увесь досвід попередніх поколінь. Але він пішов далі і порушив ще одну заповідь, об яку Німеччина двічі розбила лоба, а саме – не розпочинати війну на два фронти. У нашому випадку Трумп оголосив війну всьому світу, і кількість фронтів навіть важко порахувати. Подібні речі може виконувати тільки глибоко неосвічений пацієнт або група осіб, які гадки не мають, у що вони втручаються, а значить, вони не уявляють наслідків своїх дій.
І чим далі, тим більше складається враження, що, на відміну від Трумпа, його опоненти готувалися до такого розвитку подій і просто чекали, коли Додік зробить свій перший крок у цій війні, щоб запустити в роботу все те, що вже було прораховано, розроблено й забезпечено, але не запускалося в роботу просто для того, щоб не стати ініціатором торговельної війни. А тепер будь-які, навіть найжорсткіші заходи будуть справедливо подаватися як заходи у відповідь.
КИТАЙ
Як відомо, Китай давно виношував плани зробити свою валюту якщо не основним платіжним засобом у міжнародних торговельних угодах, то хоча б рівноцінним долару. Але такі речі неможливо запустити суто директивним шляхом у сенсі: з понеділка наказую вважати юань основним світовим платіжним засобом. Так це не працює. Для просування саме цього плану у зарубіжних контрагентів спочатку має виникнути бажання або хоча б згода вести торгівлю з Китаєм у юанях, а на другому етапі торговельні угоди вже між третіми країнами можуть перейти на юань, як зараз треті країни вказують долар валютою контракту.
Але знову-таки, для руху в цьому напрямі самі контрагенти повинні прийти до такої необхідності, а це може статися лише в тому випадку, коли у них виникне розчарування в доларі як надійному платіжному засобі і в США, чия валюта використовується в таких операціях. Проте фінанси саме в цьому плані мають дуже потужну інерцію, бо сама ця сфера діяльності вкрай консервативна. Скільки б Китай не рекламував власну валюту і які б зручності вона не надавала, інерція долара мала б значно більшу вагу.
Очевидно, що для того щоб зрушити цей процес із мертвої точки, була потрібна помилка самих Штатів, і вони її зробили, обравши Трумпа після того, як він продемонстрував свою токсичність ще в першій каденції. А тепер її демонструє не лише він, а й уся його адміністрація, набрана виключно з дилетантів, невігласів та відвертих ідіотів. Тепер вся ця гоп-команда діє як одна психіатрична лікарня, що відділилася від об’єктивної реальності, і процес таки пішов.
Достатньо сказати, що Китай у цей самий час уклав довгострокові контракти строком на 25 років із Саудівською Аравією на постачання нафти із загальною сумою контракту, еквівалентною 75 мільярдам доларів, і на 30 років із Катаром на постачання ЗПГ із загальною сумою контракту 45 мільярдів доларів. Ну, а фокус тут у тому, що угоди укладено в юанях. Тобто Китай не тільки заміщує постачання вуглеводнів із США, а й повністю обходить американську валюту в системі взаєморозрахунків. І тут важливо не тільки те, що юань став платіжним засобом за такими чутливими позиціями, а що продавці дозріли до того, щоб розбавити монополію долара іншою валютою. Тим самим починається обвалення одного з найважливіших стовпів впливу США на світову економіку.
Ці угоди показали світові, що постачальники тієї ж нафти принципово готові вести торгівлю з використанням інших валют, відмінних від доларів США. І це вже не окремий крок, а процес або явище, яке за Байдена навіть уявити було неможливо. А тепер лише Китай і лише за кілька тижнів вийняв з обігу угоди на ключову енергетичну продукцію обсягом 120 мільярдів доларів.
А буквально за кілька днів на ринки Японії та Китаю виходить Канада зі своїм ЗПГ, який постачатиметься із Західного узбережжя за рахунок запуску гігантського заводу з виробництва зрідженого газу. Японія взагалі уклала угоду з Китаєм про розвиток торговельних відносин і в резерв купила китайські боргові папери, Китай – японські, і обидві країни – замість американських. І це ж не спонтанне рішення, а воно готувалося заздалегідь і його запустили тільки після того, як Трумп вже публічно загубив ключі від ср**и. Тепер ні в кого не виникає запитань про те, чому країни роблять саме так. А ЄС теж рухається в цьому напрямі, але дуже акуратно і без зайвого шуму.
Словом, Трумп явно відкрив ящик Пандори, і тепер його вже не закрити. Принаймні, він не мав навіть плану Б на випадок, якщо щось піде не так, а у Китаю він був. Точніше, в нього багато таких планів. І щоб зараз підвести риску під цією великою темою, наведу лише один приклад того, що Китай мав план дій у разі такої масштабної кризи, а у Трумпа його не тільки не було, а він навіть не думав про те, що план йому знадобиться. Він думав, що потрусить чубом, видасть набір букв, і всі впадуть ниць у повному захваті, ну а для тих, хто не зрозумів, що це його перемога, холуї відразу пояснять приблизно так:
Ця дикість виглядає вже навіть не смішно, а з елементом співчуття, бо тут проглядається якась тяжка психіатрія. Але як неодноразово було сказано, публіка таки перестала голосувати за популістів і почала голосувати за ідіотів. Наведене зображення на це вказує явно і безпосередньо. Але повернімося до того самого прикладу підготовки Китаєм обхідних маневрів.
Напевно, всім запам’яталися погрози Трумпа на адресу Панами з вимогою повернути під управління США Панамський канал тому, що особисто йому «так ка-а-аца» (Райкін), що так – справедливо. При цьому він пригрозив повернути канал силою, але все минуло тихо і китайська компанія погодилася продати свою частку в цьому бізнесі американській компанії. Однак тут є кілька цікавих моментів.
Панамський канал уже давно став пляшковим горлом у торговельному шляху з Тихого до Атлантичного океану. Це зумовлено не лише обмеженою пропускною здатністю його шлюзів, а й самою концепцією, закладеною в конструктивні рішення каналу. В результаті він має жорсткі обмеження довжини, ширини та осідання суден, які допускаються до проходу каналом. І якщо 100 чи навіть 50 років тому з цим можна було миритися, то зараз світ пішов далі, і фізичні обмеження каналу стають невигідними.
Частина суден уже змушена проходити канал з недовантаженням, що відбивається на вартості перевезень. Багато океанських балкерів, побудованих за останні роки, як мінімум мають більше осідання, ніж допускають параметри каналу. Інші габарити суден теж виходять за ці обмеження. Але якщо їм не потрібно проходили канал, то доставка вантажів у порти Західного узбережжя Америки являє собою вершину ефективності, бо за раз вони можуть перевезти вполовину або й удвічі більше вантажу, ніж судна, що відповідають панамським параметрам. Але портів саме на Західному узбережжі стільки, що для їх підрахунку буде достатньо пальців однієї руки.
При цьому на Східному узбережжі з глибоководними та головне – добре обладнаними портами для перевалки вантажів, набагато позитивніше. Але останнім часом товарообіг саме з Азією стрімко зростає, і тому ситуація склалася таким чином, що вантажі треба або везти через Канал, або розвантажувати їх у глибоководних портах, чиї потужності і так на межі. І от просто зараз Китай переспрямовує свої основні вантажопотоки у Південну Америку, а саме – у глибоководний перуанський порт Чанкай, розташований за 60 км від столиці Ліми.
Поки що введено в експлуатацію лише його першу чергу, і будівництво триває дуже високими темпами. Це будівництво ведеться спільними зусиллями Китаю і Перу, а в цьому спільному проєкті 60% належить китайській логістичній компанії COSCO Shipping. Саме в її розпорядженні є новітні гігантські судна, які просто не ввійдуть у Панамський канал ні по глибині, ні по довжині, ні по ширині. Очевидно, що параметри порту якраз і було розраховано на прийом таких суден. І що найцікавіше, порт розташовано практично на трасі Трансамериканського шосе.
Тобто він формує логістичний вузол на вже готовій транспортній магістралі. У підсумку виходить, що той ганебний скандал, який влаштував Трумп через Панамський канал, практично ніяк не вплинув на китайську логістику. А із введенням в експлуатацію всіх потужностей цього порту сформується дуумвірат нових та оснащених за останнім словом техніки портів на Західному узбережжі Америки. У Північній Америці – порт Ванкувер у Канаді, а в Південній – Чанкай.
Канадці вклалися у створення свого ультрасучасного порту з розвиненими логістичними шляхами, а китайці просто зараз створюють те ж саме, але південніше. В такій схемі цінність Панамського каналу стає набагато меншою. І плюс до того, може початися будівництво нового каналу, але вже без шлюзів та більшості технічних обмежень. І якщо таке станеться, то побудують його не США. А в підсумку виходить, що в основі торговельної війни Трумпа лежав доступ до американського ринку збуту.
Саме цим Трумп спробував торгувати в ролі митника на базарі, але виявилося, що цей ринок різко втрачає свою привабливість через безтямність митника, з одного боку, і перспективи того, що з цим ринком скоро буде дуже погано і він може перестати бути найбільшим і найпривабливішим у світі, – з іншого боку. До цього все стрімко йде просто зараз. Якби це було інакше, Китай так легко не відмовився б від нього, що він уже фактично зробив. Тобто паркан, який клепає Додік, з віконцем каси для стягнення тарифів може виявитися не тим, на що він розраховував спочатку.
МІЦЬ
І ще один момент, який виглядає дедалі суїцидальнішим, слід вказати у зовнішній політиці Трумпа. Він вже явно відмовився від основних цивілізаційних принципів, відданість яким змушувала пробачати Штатам занадто багато. Тепер цей мотив втрачено, а натомість Трумп намагається грати м’язами, але він робить це таким чином, що виходить зворотний ефект. Наскільки можна зрозуміти, своєю операцією проти хуситів Додік вирішив усім показати «кузькіну мать». І ось бомбардування та обстріли ведуться вже півтора місяця, а хусити як лупили по Ізраїлю, так і продовжують це робити.
Ба більше, вони продовжують огризатися і роблять це з не меншим ентузіазмом, ніж це було раніше. Так, своїми примітивними засобами ППО хусити вже збили близько двох десятків ударних БПЛА «Ріпер». Це свідчить про те, що дрони застосовуються неправильно, але сам факт їх перехоплення знижує поріг сприйняття військових загроз США. Ба більше, буквально вчора стався інцидент, який взагалі виглядає погано. Так, згідно з виданням The Washington Post, авіаносець USS Harry S. Truman, палубна авіація якого завдає ударів по хуситах, було атаковано протикорабельною ракетою, за деякими даними – балістичною, як це не дивно.
Можливо, ракета йшла точно в авіаносець, і той здійснив різкий маневр відхилення. Наскільки можна зрозуміти, в цей час відбувалося буксирування винищувача F/A-18E Super Hornet в ангарі корабля, а той не був закріплений і тому скотився і впав за борт, внаслідок чого літак було втрачено. Нагадаємо: це вже друга втрата літака за час цієї операції. Перший літак цього класу було збито власною системою ППО АУГ, бо його було ідентифіковано як ворожу ціль.
В результаті вже втрачено два літаки, а здатність хуситів атакувати Ізраїль та кораблі, зокрема військові, не підірвано. Тобто цілей досягти не вдалося навіть близько, і можна тільки уявити, які наслідки були б у тому випадку, якби авіаносець не відхилився і ракета влучила в нього. Це ж яке обвалення престижу найпотужнішої військової системи США відбулося б просто за одну секунду. І зарази чого все це робиться? А заради того, щоб дід пограв у свої старечі ігри.
ЕПІЛОГ
Словом, за ці сто днів Додік розвалив і знищив настільки багато, що якби вдалося його прибрати просто зараз, то збитки від його діяльності вже розтягнуться на десятиліття. І це при тому, що на зміну йому прийшов би дуже розумний і сильний лідер із феноменально професійною командою. Але навіть на це сподіватися нема сенсу, тому що Ді Венс – це просто клініка. Тож поки що програється сюжет із трагедії Софокла: «Чим далі в ліс, тим товщі партизани».