Версія картини (Частина 2)

Тут немає нічого нового, оскільки деградувати завжди легше, ніж ставати складнішим, і ми це чудово знаємо. Більша частина суспільства — тупа й лінива, а тому — вірить обіцянкам про те, що вони будуть пускати бульки з носа чи більш підходящого місця, а «ніштяки» на них валитимуться просто з неба. Якщо ви — любитель грати в лотереї чи онлайн-казино, можете себе привітати з приналежністю до цього прошарку суспільства і придивитися уважно, яким саме місцем особисто ви надуваєте такі бульки. Але повернемося до системи повоєнного світоустрою.

Загалом, не можна сказати, що в обох крайніх групах держав не відбувалося якихось внутрішніх змін. Досить згадати про те, як совок і Китай починали в одному комуністичному човні, а потім їх розкидало у ворожі табори. Проте ні один ні інший режим не перестали бути явно тоталітарними і не збиралися нічого змінювати в принципі. Але й у протилежному таборі офіційно не відмовляючись від принципів демократії, виникли деякі зміни, наприклад — дедалі менше взаєморозуміння США зі своїми союзниками як у Європі, так і в Азії. Тим не менш, до розвалу совка і  пори нової політики в Китаї саме така структура світоустрою всіх влаштовувала.

Скоріше, до неї ставилися як до чогось явно застарілого, але поки що працюючого без особливих збоїв, і тому ламати це, не уявляючи всіх наслідків і картини світу, яка може виникнути замість старої, ніхто не наважувався. Для того, щоб кинути виклик старій системі, треба було мати відповідні економічні, матеріальні та військові ресурси, оскільки всім відомо: кожна дія викликає протидію, і ніхто не знає напевно, якою вона може виявитися. Звісно, прораховувати й планувати можна що завгодно і як завгодно, але, як відомо з історії воєн, вони ніколи не йдуть за планом. А все тому, що досить точно можна прорахувати власні дії, але до кінця прорахувати те, що робитиме опонент — неможливо.

Інша справа, коли зламати систему наважуються всі провідні гравці, попри те, що кожен бачить хід подій і кінцевий результат по-своєму. Першим вирішив ламати систему прутін. Його мюнхенська промова 2007 року стала декларацією, у якій він прямо заявив, що вважає себе вільним від необхідності дотримуватися правил гри, які діяли на той час уже шість десятків років. Тоді в реальність цієї заяви мало хто вірив, оскільки всі вважали, що глобалізація економіки стала незворотною, і той, хто спробує з неї «випилятися», зазнає миттєвого фіаско. Але приблизно за рік своєю війною з Грузією прутін протестував готовність старої системи до зламу.

Зрозуміло, що у цієї війни були певні утилітарні цілі — хапнути ще землі й припинити потуги Азербайджану вивести свої трубопроводи до Туреччини. Але, як ми бачимо зараз, трубопроводи функціонують, а той клаптик землі, який був віджатий у 2008 році, не приніс жодного особливого профіту ні прутіну, ні «курятнику» в цілому. Зате прутін побачив, що світ не готовий відстоювати повоєнну систему світоустрою у випадку, якщо хтось наважиться її ламати. А Обама, який прийшов в Овальний кабінет і вважався інтелектуалом вищої проби, нічого цього не зрозумів і вирішив «зрозуміти й пробачити» прутіна, запустивши своє ганебне «перезавантаження».

У цей самий момент відбулися кардинальні зміни в прагненнях Китаю. Якщо до цього моменту він вкладався в індустріальний розвиток країни, то відтоді мілітаризм вийшов на підвищені оберти. Там відчули запах тухлятини, яким повіяло із Заходу, і вирішили, що треба готуватися до рішучих змін світоустрою і під цей шум — прихопити собі те, що виявиться нічийним або беззахисним. Між іншим, тоді ж почалося дуже швидке зближення «курятника» з Іраном та КНДР; з Китаєм вони швидко знайшли спільну мову, оскільки кожна з цих країн тією чи іншою мірою являє собою тоталітарний режим.

Далі буде