Довгі тіні минулого (Частина 2)

Автор: anti-colorados

Проте саме в цій ситуації інтереси французів та англійців повністю збіглися. Їм потрібно було змусити Єгипет, колишню колонію Британії, заткнутися і поводитися струнко. Але, як зазначалося вище, обидві країни тоді грали роль білих і пухнастих, а тому заходити в Єгипет як інтервентам було не комільфо. І тоді було вирішено зіграти гібридно. Франція розпочала інтенсивні переговори з Ізраїлем щодо можливості почати бійку з Єгиптом для того, щоб під цей шумок у неї втрутилися французькі та британські збройні сили.

Франція цілком могла вести такі переговори, бо вже мала щільні контакти з керівництвом цієї країни. Ізраїльтяни давали французам розвідувальну інформацію як щодо Алжиру, так і щодо зв’язків повстанців із сусідніми країнами, а Франція продавала Ізраїлю зброю. Тому розмова в цій площині не була чимось зовсім незвичайним і несподіваним.

Початковий задум був простий. Арабські сусіди Ізраїлю, і насамперед Єгипет, не приховували своїх намірів знищити єврейську державу як таку, і бої різного ступеня інтенсивності відбувалися постійно. Єгипет намагався бути лідером арабських країн, і як там було заведено аж до останнього часу, це лідерство визначалося активністю протистояння з Ізраїлем. Тому французи запропонували використати одну з таких ситуацій як привід для наступу в напрямку Суецького каналу. А союзники під приводом забезпечення безпеки судноплавства мали окупувати зону каналу швидко і чіпко.

Далі все відбувалося приблизно так, як і було заплановано, до моменту, поки не стало зрозуміло, що у всій цій епопеї не враховано два, але дуже важливі чинники. Перший – Штати жорстко засудили всі ці рухи, а в них у Європі була така міць, що її просто не можна було ігнорувати. Ну, й совок пригрозив розбомбити ядерною зброєю всіх, хто вторгся в Єгипет. Але найбільшою несподіванкою виявилася легкість, із якою ізраїльська армія розсікла оборону Єгипту, і всім стало зрозуміло, що в принципі вони можуть дійти до Каїра та Александрії, якщо захочуть. А це вже дії не молодшого партнера, а рівноправного гравця. Цього не потрібно було ані Англії, ані Франції.

Згодом Ізраїль без проблем окупував весь Синайський півострів, і вже мало в кого залишалися сумніви в тому, що може зробити його армія. Між іншим, якщо когось занесе в Шарм-ель-Шейх і він наважиться вибратися з готелю до міста, то, напевно, йому покажуть район «єврейське містечко» з будинками, які швидше нагадують фортеці, з бійницями замість вікон. Це якраз нагадування про ті часи. Ізраїль там серйозно укріплювався, і тільки мирна Кемп-Девідська угода 1979 року повернула Синай Єгипту. Силоміць він навряд чи зміг би його повернути, і Шарм досі був би ізраїльським, як і Ейлат.

Словом, план хоч і йшов як треба з технічної та військової точок зору, але з політичної – виявився повним провалом, і, можливо, тому, що ізраїльська армія виявилася вже надто гарною. Замість допоміжної ролі своєрідної відмички вона показала себе потужним тараном, який міг вирішити всі завдання операції власними силами, а не коаліційними, що передбачалися як основні.

Можливо, саме це й вирішило результат операції, бо одна справа – англо-французька окупація Каналу, і зовсім інша – операції потужної та напрочуд результативної армії Ізраїлю. Це був зовсім новий розклад, який не влаштував нікого, окрім самого Ізраїлю. І, між іншим, якщо дивитися на план операції збоку, то тільки Ізраїль повністю виконав поставлене завдання. Він мав почати бійку та відтіснити єгиптян у бік Каналу, що й було зроблено. А от англійці та французи не змогли там закріпитися.

(Далі буде)