Уперше опубліковано: 31.01.2016
Авторка перекладу: Світлана
Із серії «Невгамовний імператор»
Що ви будете робити, якщо дізнаєтеся точну дату своєї смерті? Причому виявиться, що часу залишилося зовсім небагато? Хтось скаже, що проведе цей час із сім’єю і щось у такому дусі, але якщо немає сім’ї? І тут відкривається перспектива зробити те, що хотілося, але не вдавалося все життя. Один – влаштує гігантську і нескінченну бордельєру, намагаючись впхнути невпихуєме, інший – захоче випити все, що бачить, ну, а третій таки спробує з’їсти слона! Імператору ці варіанти не усміхалися, а зі зростом усе одно нічого не вдієш, навіть на кінцевій ділянці траєкторії польоту, і він вирішив побикувати.
Усе почалося з того, що всі звіздарі та віщуни, як змовившись, вказали на одну й ту саму дату. Воно, звісно, безсмертя – фікція, але прийняти на груди знання про дату відходу – той ще вантаж. Тоді імператор для себе вирішив, що його відхід буде грандіозним, а кроки стрясатимуть увесь світ. Війну запиляти було не складно. Хлопці швидко збагнули, як на цьому заробити, і все пішло, як по маслу. Велич уже йшла і світ здригався, але в цей момент постукали знизу. Хоча ні, стукіт був у двері.
– Лавров, – подумав повелитель і згадав про те, як він тільки починав цю гру. Лавров виявився найбільш нездогадливим, і йому довелося все розжовувати. Ще перед початком кримської операції в МЗС було спущено шифровані директиви, після чого з’явився Лавров і став довго й нудно пояснювати, що треба денонсувати те, розірвати це, при цьому шелестів папірцями, виблискував пенсне і тицяв тремтливим пальцем у підписи під документами. Як повідомляла ФСО, Лавров мав масу прізвиськ, але всі були якісь кінські. Він був і Росінантом, і Буцефалом, щоправда, Інцитатом його так і не наважилися назвати, і насамкінець він став володарем уже взагалі тривіальної клички «Кінь педальний». Але саме після тієї розмови імператор охрестив його Похмурим конем. Зрештою, довелося взяти розмову у свої руки.
– Серього, давай коротко і ємно, кількома словами, що хочеш сказати?
– Якщо ми вліземо у Крим, буде грандіозний скандал.
– А якщо вліземо, але не ми?
– Хто ж, якщо не ми, зелені чоловічки, чи що?
– Саме так! Молодець! Будемо казати, що це – не ми, а вони – зелені чоловічки.
– А якщо стрілянина розпочнеться і будуть жертви, там одразу скажуть, що ми війну розпочали!
– Відповімо, що не ми. Скажемо, що вони самі із собою воюють.
– Але там можуть когось захопити в полон, і все вилізе назовні.
– Скажемо, що це не наші люди. Мовляв, їх давно звільнили і вони навіть вважаються мертвими кілька років. А зброя – з військторгу. Сергію, подивися Райкіна про «колесы и насосы». Увімкнемо дурня! Вони нам – воювати недобре, а ми їм – самі засуджуємо і категорично проти війни, ми за мир і дружбу. Зрозумів?
Лавров довго гикав і потів, але таки до нього дійшло, і все пішло, як по маслу. Але сьогодні Похмурий кінь виявився ще похмурішим.
– Шефе, все пропало! Ми проґавили, що в них є мають другі примірними документів з нашими підписами! Овоч обіцяв забрати їх із собою, коли втікав, та не забрав!
– Чому?
– Сказав, що не вистачило місця. Літак і так із перевантаженням пішов, ледве до Еміратів дотягнув. Що тепер робити? У Гаагу не хочу, вона мені ніколи не подобалася!
– Заспокойся, гратимемо далі, мовляв, не підписував, і край. Чий підпис – знати не знаю. Ну, чого ти? Ось візьми пакетик, Мадуро з Венесуели надіслав. Дунь на обидві ніздрі – попустить. Можеш прямо тут
Лавров відсипав трохи порошку, купюрою з американським президентом спритно спорудив дві доріжки і глибоко нюхнув через трубку з тієї ж купюри. На обидві ніздрі, як і радив імператор. Його відразу вштирило, а в очах з’явився звичний хамський блиск. Кланяючись, тримаючи під пахвою пакунок, Лавров задкуючи пішов з кабінету.
Через секунду легкою тінню в кабінет прослизнув фельдмаршал внутрішнього згорання, колишній спальник та головний охоронець.
– Що чути, любєзний? – мляво запитав імператор.
– Все нормально, ваша величносте. Виволокли, хоч і чинив опір. Уперся, пройдисвіт, руками і ногами у двері, ну, не бити ж старого? То я йому щигля в лисину відпустив, він відволікся, і ми витягли його з Мавзолею.
– Без проблем?
– Ні, звісно, Зюганов та його люди приїхали, кричали: Не смійте чіпати Леніна! Але я сказав йому: Гено, тобі місце готуємо. Так той одразу розвернув людей, і все заспокоїлося.
– Ясно. Значить, усе тихо?
– Ну не так, щоб… Із Грозного муляри приїхали. Просто зараз довбають стіну за мавзолеєм. Кажуть, що Рамзан Ахматович має кілька запитань до Сталіна щодо 1944 року.
– А кому ж він буде запитання ставити?
– Не скажіть. Минулого місяця знайшли, викопали та привезли до Грозного прокуратора Юдеї, Понтія Пілата. На допит за фактом убивства Ісуса.
– Чому це його так на допити потягнуло?
– Ну, як же? Ви ж самі йому генеральський чин МВС пожалували, ось він і входить в образ.
– А Ісус до нього яким боком?
– До нього Гундяєв їздив і переконав, що їхній пророк добре відгукувався про Ісуса. Коротше – мир, дружба, жуйка. Привезли Понтія, не відвертівся.
– Чим закінчилося?
–Та як завжди. Понтій вибачився, сказав, що був неправий. Відвезли назад.
– Це добре, а що народ, не нарікає?
– З народом усе гаразд. Що і як ми з ним не робимо, він «крєпчає».
Відпустивши фельдмаршала, імператор став біля дюймового бронескла і подумав про те, що вірні люди завжди несуть гарні новини. Ось хоча б цей. Бандит бандитом, а тямущий, ну, і я його он уже ким зробив. До речі, давно в нас генералісимусів не було. Так, життя треба прожити, щоб не було боляче за безцільно прожиті роки. Ну, хоча б за кілька останніх. Він усміхнувся сам собі і вирішив, що є ще трохи часу покаламбурити.