Власне рішення (Частина 1)

Уперше опубліковано: 18.02.2023

Авторка перекладу: Світлана

МАЙДАН

Життєвий досвід нагадує двосічний клинок. З одного боку, ти розумієш, скільки різних косяків сам встиг наробити за життя. Причому частина з них була очевидною раніше, а частину – починаєш розуміти постфактум, і, як мінімум, це приводить до розуміння того, скільки часу і сил було витрачено марно. Ба більше, тепер ти вже трохи інакше відчуваєш сам обсяг часу, який є у твоєму власному розпорядженні, а якщо так – розумієш, скільки з цього обсягу змарновано. Ну, а з іншого боку, приходить розуміння цінності якихось начебто простих і тому – непомітних речей.

Таке буває, коли цінність того чи іншого предмета, явища чи персонажа ми розуміємо після того, як його втрачаємо безповоротно. Тільки в такому випадку все простіше, бо точку неповернення пройдено і легко відштовхнутися від неї. Якщо процес має властивість тривати невизначено довго або повторюватися нескінченно, то тут – інша справа. Важко зупинитись у якійсь конкретній точці й побачити те, що відбувається і що вже сталося до цього моменту. Але якщо таке вдається, то можна дійти досить цікавих висновків.

Один із них полягає в тому, що дуже багато гострих проблем проявляються не тому, що вони виникають раптово і несподівано для спостерігача, а тому, що ця проблема наростала на очах, але від неї відверталися і тим більше – не вважали за потрібне особисто реагувати на її розвиток. Розвернулись і пішли в інший бік. Переступили і пішли далі. Промовчали. Відвели погляд убік. Ось так ми робимо дуже часто або майже завжди, але ж проблема вже була і давала зрозуміти, що, швидше за все, вона сама собою не розсмокчеться, але ми сподівалися, що особисто нас вона не торкнеться, якщо ми будемо вдавати, що її не бачимо. А потім ми дивуємося і говоримо про раптовість того, що сталося. Просто проблема росла і перетворилася на щось таке, що вже неможливо переступити і від чого неможливо відвернутися. І ось нижче ми пропонуємо кілька сюжетів, що ілюструють цю тему.

МАЙДАН

Сьогодні – дев’ята річниця розстрілу Майдану, і зараз немає сенсу докладно описувати те, що це було і як усе відбувалося. Всі це чудово знають, і тим більше ми і колеги не раз уже про це писали. Але просто пригадаймо, що стало причиною, а не приводом для Майдану взагалі. Насправді на початку листопада 2013 року такий собі Янукович поїхав на «переговори» з путіним у Сочі, де за три мільярди доларів продав Україну. Точніше, продав її шлях до Європи та більшу частину суверенітету. Зараз можна подивитися на покидька Лукашенка і на те, як він продав свою країну приблизно за таку саму суму, але розбиту на кілька траншів.

Тільки Україна виявилася не безвольною і рабською Білорусією, готовою лягти під будь-якого диктатора і навіть залишатися безвольною, коли диктатор не тільки сам використовує її, як забажає, а й підкладає під багатих гостей. Україна піднялася, хоча на самому початку ніхто не міг собі навіть уявити, як розвиватимуться події. Адже початкові вимоги обмежувалися поверненням до євроінтеграційних процесів, а вже потім вимоги стали радикальними – відставка банди.

Але тут важливе те, що всі ті, хто брав участь у цьому русі, вирішили для себе, що не стануть відводити очі і вдавати, що це їх не стосується. Це не було реакцією на заклик своєї політичної сили чи щось подібне, просто кожен вирішив для себе сам і вийшов. Ба більше, ті, хто намагався «очолити» Майдан і виступали зі сцени, майже ніколи не влучали в тональність і часто йшли зі сцени освистаними. До речі, Порошенко тоді не був винятком. Тож Майдан був сукупністю десятків тисяч індивідуальних рішень, і в цьому виявилася його сила. Недарма Джон Маккейн, спостерігаючи це явище, був у захваті від нього і, мабуть, думав про те, що в нього на батьківщині цей дух уже помер.

(Далі буде)