Воно зрозуміло, що сам маршал давав вказівку бригаді «негрів», або підставних письменників текстів, котрі й ліпили цю нетлінку. Їх також допустили до військових архівів, де вони й виписували назви частин, імена командирів та інше. А ще пізніше, коли довелося щільно стикнутися з бойовою ворожою пропагандою, стало зрозуміло, навіщо текст засипався даними, які точно ніхто не запам’ятає і тим більше не стане це використовувати для якихось практичних цілей. Адже якби йшлося про дисертацію, то такий стиль, напевно, був би виправданим, але для книги, яка мала піти на публіку, стиль був явно не відповідним, громіздким і нудним.
Я ще був пацаном, коли вперше це потрапило до рук, і я помітив чудову властивість таких текстів не тільки у Жукова. Щойно починаєш буксувати на перерахунку ось цих армій, дивізій і полків, відбувається дивовижне явище: ти начисто втрачаєш канву написаного до цього місця, і потім, коли виклад повертався до стилю оповіді, то вже було дуже важко пов’язати це з тим, що було прочитано раніше. А таких розривів були десятки, а швидше – сотні. І в результаті, якщо більшість людей, котрі подужали це чтиво, попросити швидко розповісти про те, що написано в книзі, то крім «Ура!», вже нічого не залишається.
Загалом ще тоді я сам себе запитав: «Навіщо так писати, адже ніхто це не зможе зрозуміти як єдиний виклад?». І тільки набагато пізніше знайшов відповідь, яка містилася в самому запитанні. Це справді було зліплено так, щоб ніхто не зміг зрозуміти ні що там написано, ні що там описано. Зрештою, відповідей на болючі питання про втрати в перші місяці війни там не було начисто, але ті, хто їх там шукав, списували це на те, що вони просто не подужали цю монументальну працю. А насправді все це було з самого початку так викладено, щоб приховати справжні події за цією нудотою, пересипаною безглуздими перерахунками.
Щось подібне відбувається і в цьому випадку. Противник запустив шарманку про «снарядний голод» або про недостатню кількість бронетехніки, нам просто день у день розповідають про Пригожина, який благає дати йому боєприпаси, а його ігнорують, і нам пояснюють, що так Шойгу і Герасимов зводять із ним рахунки за те, що він їх обкладав матюками. Слухаєш такі пояснення й ловиш себе на думці, що журналісти, експерти та інша публіка описують хід бойових дій словами та зворотами, які неодноразово доводилося читати у кримінальних справах, коли описувалося те, як побутовий конфлікт переріс у поножовщину. Ті ж мотиви – особиста неприязнь, образа, бажання помститися… Так і хочеться сказати цій публіці: «Агов, експерти, тут про війну говорять!» І тут знову доводиться повернутися до мемуарів того самого Жукова, щоб зауважити, що це чтиво писалося для обдуреного совкового бидла, і схоже на те, що ось ці «експерти» і журналісти ставляться до своєї аудиторії приблизно таким самим чином, вважаючи її за бидло і пояснюючи все якимись побутовими чварами, просто збільшеними до масштабів армії.
Насправді все виглядає не тільки по-іншому, а насправді – простіше. І ось якщо користуватися «Бритвою Оккама», то в сухому залишку виявиться щось настільки просте, що всі ці словеса виявляться зайвими і дурними, а в підсумку стає зрозуміло те, що ця публіка так не хоче вимовляти. Але ще раз, цього разу – востаннє, повернімося до совкових мемуарів Жукова чи когось із воєначальників. Так от, у розповідях про розстановку сил у тому чи іншому епізоді бойових дій, особливо – в завершальній фазі війни, вже з розмахом описувалося те, скільки і чого було зібрано противниками для свого протистояння.
(Далі буде)