Вживання в їжу рослин було опціональним, і якщо був вибір або можливість добути м’ясо, люди робили саме це. Але клімат змінився, стада великих тварин зникли, а якихось люди тотально з’їли, тож довелося дедалі більше переходити на рослинну їжу, що в результаті призвело до осілого способу життя та маси хвороб, які стали наслідком адаптації людського організму до іншого набору поживних речовин. Це — інша тема, але тут важливо те, що в ті часи з’явився альтернативний погляд на вбивство тварин або людей із конкуруючого угруповання. Трансформація цього ставлення тривала досить довго, але навіть в осяжні часи воно не було чимось наглухо табуйованим.
Просто згадаємо про те, як у Давньому Римі був реалізований принцип задоволення основних потреб суспільства — «хліба та видовищ». З хлібом усе ясно, а от видовища були кривавими, де вбивство було невід’ємною частиною самого дійства. Під гладіаторські бої будувалися величезні і, напевно, найбільші споруди тих часів. Тобто процес вбивства сприймався як спорт чи щось подібне. А от уже в християнську епоху «темного тисячоліття» те саме набуло дещо іншого, вже більш лицемірного вигляду. Змагання зі смертельними наслідками хоч і були, але вони стали справою знаті, а от простій публіці дістався сурогат — публічні страти.
Сучасники описують, як публіка любила ці заходи. У Парижі у вихідні на Гревській площі займали найкращі місця, щоб опинитися ближче до місця страти. А хороший кат не позбавляв жертву життя одним помахом сокири, а спочатку довго її калічив так, щоб та не втрачала свідомість і терпіла нелюдські муки. Саме ці муки і споживала публіка із захватом та захопленням талантом ката. Можна знайти тексти з описами подібних заходів, де вказані подробиці того, що робила публіка під час страти. Вони купували собі смачну їжу, як це зараз роблять із попкорном у кінотеатрах, і спостерігали за всім цим із тим самим захопленням, із яким глядачі переглядають прем’єру бойовика.
Але при цьому вони зневажали ката, він був кимось на кшталт прокаженого. У деяких місцях і в певні часи той міг пройтися ринком і просто брати в руки те, що його зацікавило, і міг не сумніватися, що до цього товару вже ніхто не торкнеться. Тож він міг навантажитися на ринку вщент, не заплативши за це жодного су. А тепер повернемося до наших часів.
СУЧАСНЕ ЛИЦЕМІРСТВО
І ось тепер, уже відштовхуючись від наших реалій, знову поставимо ті самі запитання. Які отримаємо на них відповіді? Безумовно, негативні і навіть з елементом обурення — мовляв, а як же інакше? Але… Просто подивимося на історичну спадщину західної цивілізації. Сама історія написана переважно проміжками від війни до війни. Якщо ви пройдетеся вулицями міст Польщі, Німеччини, Франції чи будь-якої іншої країни, ви обов’язково натрапите на пам’ятник убивці, вулицю чи площу, названу на його честь, або щось подібне. Причому частина з них убивала особисто, а частина — віддавала накази своїм військам, щоб ті вбивали якомога більше та ефективніше. Хто там у нас: Наполеон, Черчилль, де Голль чи хтось інший — усі вони так чи інакше можуть вважатися вбивцями. І тут виявляється, що вбивство вбивству — не рівня. Частина з них отримує знак «плюс», а частина — «мінус».
(Далі буде)